МІГ

Знана українська письменниця Оксана Забужкостала учасницею мистецького заходу — фестивалю-тандему «Поетичні читання Меридіан Запоріжжя» та «Поетичні читання Меридіан Харків». Фестиваль-тандем організувала Міжнародна літературна корпорація Meridian Czernowitz за підтримки Фонду імені Роберта Боша та Українського інституту книги. Мета проєкту — посилити присутність сучасної української літератури в містах, що стали символами незламності та опору.

Бажаючих послухати пані Забужко зібралося дуже багато. Люди сиділи, стояли й мало не лежали. Й ловили кожне слово.

Офіційно виступ Оксани Забужко в Запоріжжі був присвячений 30-літтю роману «Польові дослідження з українського сексу», але пані Оксана, як завжди, торкнулася значно ширшого кола тем. Її мову — знамениті довгі забужківські речення-асоціації — не хочеться переказувати своїми словами, тож нижче — лише короткі авторські містки між блоками, а решту хай говорить сама письменниця.

Роман, який не відпускає

Про власний роман, який возить світом уже тридцять років, пані Забужко говорить із трохи іронічною втомою:

«Просто зараз, у ці дні, я підписую контракт на переклад «Польових досліджень…» на двадцять шосту мову.

Моя згода й далі їздити з цією книжкою, яка мені, чесно кажучи, вже набридла, — це данина неможливості для мене вимовити чесне слово якось інакше:наче той пес, якому до хвоста прив’язали пляшку, — він не може її відчепити, вона весь час волочиться за ним по країнах і континентах.

30 років говорити про одну й ту саму книжку… але ти змушена, бо при кожному перекладі приїжджаєш на презентацію і мусиш щось про неї говорити.

Останнім часом взагалі усе погано: увійшла мода на авторські передмови, видавці стають дедалі лінивішими — напишіть, мовляв, слово до нашого читача, — тобто щоб я замість них пояснювала їхньому ж читачеві, чому той має купити й прочитати книжку, вперше видану тридцять років тому в далекій Україні, про яку він, може, знає тільки те, що там війна. Утім, нема ради — сідаєш і пишеш. У мене з’явився цілий новий робочий жанр: я вже могла б видати збірку саме цих передмов, бо щоразу мусиш шукати новий ракурс, новий свіжий кут, аби самій було цікаво, — бо якщо тобі не цікаво, то й читачеві не буде».

Але за цією іронією — цілком серйозна історія українського книговидання 90-х, яку письменниця вважає за потрібне нагадувати щоразу:

«Тридцятиліття “Польових досліджень українського сексу” автоматично означає тридцятиліття української незалежності. Треба нагадати, як розбудовували книжковий ринок у ті часи, коли рухнула державна система книгодрукування, книговидання і книгорозповсюдження, — а на нас, поки ми ще погано це розуміли, ринувся з Північного Сходу потік російського треша.

Західні видавці підписували контракти з московськими літагентами відразу на всю територію колишнього Радянського Союзу, навіть не розбираючись, які там країни і які в них мови, — нас у такий спосіб намагалися зробити частиною російського книжкового ринку. А українські видавці все не наважувалися повірити, що ми можемо мати власний конкурентоспроможний книжковий бренд.

Коротко кажучи:

це був перший роман живого українського автора-сучасника про сучасне українське життя, виданий окремою книжкою в незалежній Україні, — і не просто виданий, а й отримав комерційну ліцензію.

Це було важливо, щоби українські видавці згрубша повірили: на українській книжці можна заробляти».

«Не лиха і не мстива, але пам’ятлива»

Про те, наскільки непевними тоді були самі видавці, — окрема історія:

«Отже: ми домовилися, ми працюємо, ми покажемо, коротко кажучи, цьому сонному царству, як працювати з книжковим ринком, — бо я саме перед тим два роки спостерігала, як працює книжковий ринок у найрозвиненіших країнах світу, і те, чого там навчилася, привезла в зубах, як кістку, додому.

Напередодні того, як роман мав іти в друкарню, ми вже випили по чарці, домовилися, що завтра здаємо книжку в друк, — і тут фінансовий директор питає: а може, ми її одразу перекладемо на російську? Це було в грудні дев’яносто п’ятого. До такої міри українські видавці не вірили, що сучасна, жива книжка може окупитися. Історичні романи — так, там усе зрозуміло, до них є інтерес, а от про нашу сучасність говорити не звикли. Ця книжка не просто комерційний роман живого автора — вона об’єднала читачів дуже різних вікових і соціальних груп. Уперше українська література стала кайфом, а не стражданнями».

Мусив хтось вискочити на гребені скандалу і прийняти на себе всю ту хвилю, — скандал розгорявся кілька років і став, мабуть, першою загальнонаціональною публічною дискусією ще до доби блогів: тоді п’ять телеканалів показали цю історію, і вся країна дізналася. За рік по тому надрукували Андруховича, Ульяненка, і вони теж продалися — це вже став знак, що можна друкувати живих авторів, можна працювати із сучасною українською літературою.

Але поки ми розганялися й розкручувалися, росіяни насувалися вже значно більшими сумами, і на нас пішла повторна хвиля русифікації, зокрема через ту саму книжкову експансію, унаслідок якої до 2014 року дев’яносто відсотків українського ринку становила імпортована з Росії книжка.

Я не лиха і не мстива, але пам’ятлива.
І дуже добре пам’ятаю слова одного російського ліберала після анексії Криму, коли його запитали, чому він мовчить, чому не проти:
«Ми не можемо дозволити собі втратити цей сорокамільйонний ринок».

Тож коли вам розповідатимуть про якогось «хорошого» російського інтелектуала, пам’ятайте: він за нас лише до певної межі — як тимчасовий союзник, можливо, але не зацікавлений у розвалі власної країни.

Це не означає, що там усі однакові, — є абсолютно адекватні люди, — але ту фразу про сорок мільйонів ринку варто пам’ятати: це і є формула того, на чому заробляли в моїй країні, з кишень мого народу, ті, хто йому в вуха лив про «один народ».

Український читач був насильно відлучений від власної літератури приблизно на двадцять років, хоча вона весь цей час паралельно існувала й продовжувала — попри все — продукувати цікаві, варті уваги твори. Питання ж масового навернення читача саме до української книжки не могли вирішити ані я з тридцятьма роками досліджень, ані десять таких, як я, — це питання вирішили Збройні сили України у двадцять другому році, коли наваляли Росії. Тож дякуймо їм і за це».

Між небом і землею: перші дні великої війни

Про війну пані Забужко написала три книжки. У 2016 року з’явилася «І знову я влізаю в танк…», де йшлося ще про гібридну стадію:

«Коли розумієш логіку цієї війни так, як я намагалася її вибудувати ще тоді, ясно, що двадцять четверте лютого не впало нам на голову зовсім несподівано — просто зійшлося багато факторів одночасно».

У 2022 році для найперше для іноземних читачів з’явилася книга «Найдовша подорож» з передмовою, яка увібрала в себе відчуття і враження перших днів повномасштабної війни:

«Двадцять третього лютого двадцять другого року я виїхала до Варшави на презентацію польського перекладу “Планети Полин”, яка саме того дня і вийшла. Пакуватися почала зранку: покидала в ручну поклажу дві сукні на два виступи, дві зміни білизни, косметику; комп’ютер лишила вдома — три дні, думала, обійдуся без нього. Прилетіла, зустрілася з перекладачкою — а вранці, о п’ятій, у готелі пролунав дзвінок, і людина сказала мені те саме, що мільйони українців того ранку говорили по телефону своїм рідним.

Перші два тижні я так і ходила з тією самою ручною поклажею й тими самими двома сукнями — навіть часу не було купити щось інше, — з отим триденним лімітом, за яким жила, — і в такому стані їздила виступати перед Європарламентом у Страсбург.

Я застрягла між небом і землею, коли ще не було відомо, чи скінчиться битва за Гостомель, чи вціліє моя бібліотека в Києві, чи буде в мене взагалі дім.

Пам’ятаю момент, коли, виходячи з готельного номера, сфотографувала стару валізку, з якою прилетіла з Києва, і залишила її там — більше однієї не потягнеш, — у тому вбитому, ще совєтського вигляду, франкфуртському готелі, де зупиняються всі політики й дипломати, що приїжджають по лінії Європарламенту. І залишила там цю валізку, що пахла домом, — так, ніби покинула дитину в тому номері.

Саме з цього відчуття й народилася передмова тієї книжки — від імені жінки, яка між небом і землею, яка не має ні архіву, ні своєї бібліотеки, не може дати вам ні цитати, ні посилання, але яка є свідком історичних подій і має пам’ять, має запас нерозказаних історій».

Сама ж книжка «Найдовша подорож» розповідає західному читачеві про український народ, традиції, звичаї, про наші стосунки з країнами-сусідами. Про те, чому на нас напали, що було передумовами, чому сталося саме так і саме зараз.

«Я виклала це, так би мовити, косичкою — двома паралельними сюжетами. Перший — тридцятилітній: розпад Радянського Союзу і задурманений Захід, який повірив, що це, за словами Фукуями, “кінець історії”, що більше ніяких воєн не буде; суцільні обійми з Росією, “включення до благодійного співробітництва”, Меркель зі своїм “Wandel durch Handel” — мовляв, вони, торгуючи із нами, самі навчаться бути демократами.

Ця “прекрасна епоха” так брутально луснула саме двадцять четвертого лютого двадцять другого року, а не в чотирнадцятому: тоді Заходові ще вдалося продати Україні “громадянську війну”. А тим часом КДБ, перейменований на ФСБ, за лаштунками радісно потирав руки — бо це й був їхній план: не хотілося їм сидіти в тих високих хутряних шапках на трибуні, посміховиськом для Заходу, — хотілося, щоб їхні діти вчилися в Кембриджі, щоб їхні статки входили до західних фірм, щоб їхні коханки могли робити покупки в бутіках Лазурового Берега. І, по суті, все це вони й отримали.

Другий сюжет — уже не тридцятилітній, а трьохсотлітній: історія наших справжніх стосунків із Москвою. Сама назва “Росія”, надана Московському царству за проєктом бароко наших києво-могилянських ідеологів, — ідея православної імперії з духовним серцем у Києві, — виникла з надії, що Москва допоможе нам у тодішній війні: нам треба було позбутися Османської імперії на півдні й вигнати поляків. Костомаров ще в дев’ятнадцятому столітті першим сформулював, що цей монстр — Франкенштейн, породжений нашими ж елітами в боротьбі проти Туреччини й Польщі, — і що тільки після російсько-турецьких воєн Росія стала для нас проблемою номер один, тоді як до того найважливішими були питання польське й турецьке.

Коли дивитися на ці сюжети одразу, стають набагато зрозумілішими й сьогоднішні події. Але це знову ж таки свідчить:

ми досі не відпрацювали ні польського, ні турецького питання ще з сімнадцятого століття, — нам справді потрібні османісти, ціла спадщина написана турецькою мовою, — бо ми досі не навчилися бачити Україну поза єдиним московським вектором, а пора б.

 

«Найдовша подорож» дає західному читачеві стислий виклад цих двох сюжетів — трьохсотлітнього й тридцятилітнього, — після якого має стати зрозуміло, чому архаїчна суб’єктність Російської Федерації в її нинішньому вигляді не може існувати в теперішній формі. У двадцять другому році це звучало дуже свіжо для західної аудиторії».

Від «проєкту Хмельницького» до «проєкту Мазепи»

Логічним продовженням цих двох сюжетів стала торішня книжка «Наша Європа» (2025) — збірка есеїстики про Європу, її невивчені уроки ХХ століття та її майбутнє. У ній різножанрові тексти складаються в багатоплановий діалог із союзницькою для нас Європою, а героями-співрозмовцями авторки в ньому на рівних правах виступають письменники — Пауль Целан, Ален Польц, Мілан Кундера, Чеслав Мілош, — і сучасні політики, і падерборнський таксист, і варшавська вулиця. У співгрі цих ідей поступово робиться видимим сенс епохи, яку ми переживаємо, — це зміна історичного циклу, кінець доби імперій-супердержав, “проєкту Хмельницького”, і формування нового безпекового поясу Європи з Україною в осерді — “проєкту Мазепи”.

«Книжка «Наша Європа» — збірка есе, нанизаних на одну тему: тему майбутнього, того, що станеться після перемоги, — які тектонічні зміни й нові державні союзи складатимуться після розпаду Російської Федерації. У якій формі це відбудеться, ніхто не скаже напевно, — так, як і Кассандра не могла сказати напевно, — але загальний історичний тренд, здається, очевидний.

Ідеться про союз держав від Балтики до Чорного моря на засадах європейської демократії, без великих імперій, — той самий «європейський вихід», якого нас так довго позбавляли старою логікою великих держав і сфер впливу, коли кілька гравців за столом ділили кордони малих держав, лишаючи їм тільки відсотки.

Ця епоха безнадійно минула, і на її місце приходить ідея безпекового поясу Європи, у якому Україна посідала б центральне місце, — по суті, реалізація забутого проєкту Мазепи, про який мало хто чув.

Такі довгограючі сюжети мене справді чарують — я люблю їх відстежувати, люблю бачити, як вони поволі оформлюються: як наші союзники — Скандинавія, Північна Європа, колишні мазепинські союзники — поступово вибудовують нові коаліції. У Мазепи в Польщу, до речі, не дуже вірили: казали, що вона має бути в цьому поясі, але під наглядом німецької армії.

Це вже мій діалог із попередниками, з центральноєвропейськими авторами – Мілошем, Цілашем, Кундерою, які раніше виношували ідею «іншої Європи» — Європи покинутих і зраджених, тих, кого записують у «малі нації», хоч вони теж Європа. Багато українських інтелектуалів охоче приєдналися б до цього кола — «ми, як чехи», «ми, як поляки», — але в нас інша історія з Росією, інша історична місія, і ми не вписуємось у формат «малих націй», що просять милостиню в Заходу: ми претендуємо на роль регіонального лідера.

Але чому треба читати і знати і Мілоша, і Цілаша, фі Кундеру? Вони івитворили те поле, на якому стало можливим визволення їхніх країн у 1989-му році. Вони готувалися до свого визволення. А ми готувалися погано, ми були не готові, але зараз можна сказати, що останні кілька років ми все ж непогано тримаємо оборону».

«Жована жуйка»: досвід спілкування з ШІ

Не обійшлося на зустрічі й без згадки про штучний інтелект))) Письменниця поділилася досвідом власного з ним спілкування:

«Він питає: «Що я можу зробити? Ну, напиши передмову до нового зарубіжного перекладу «Польових досліджень з українського сексу». Воно блимнуло. Подумало 60 секунд. А потім, собака, видало. Я була така прокрастинована, що навіть усе те прочитала.

Припускаю, що студент у такий спосіб міг написати реферат. Там була уся фактологічна сторона, потім пішло про фемінізм, пост колоніалізм, визволення жінки… він знайшов в інтернеті всю цю інформацію, обробив. Дві з половиною сторінки, – придратися нема до чого: так усе гладенько і… так нудно! Ну просто якась жована жуйка, жодного власного слова живого думання… Воно не вміє вхопити той самий момент, коли книжка сама собі раптом знаходить назву й голос, коли з тебе починають перти лексичні шари, про існування яких ти й не підозрював.

Живий творчий світ — це не компіляція чужих слів з інтернету, а інтелектуал, особистість».

Замість післямови

Творчість Оксани Забужко продовжує користуватися величезним читацьким попитом. Про це красномовно свідчила черга за автографами після виступу.

 

Я й сама купила дві книжки — «Планету Полин» та «Український палімпсест» (розмови з польською журналісткою Ізабеллою Хруслінською) і тепер насолоджуюся вечорами незрівнянними звивами забужківської думки.

Ганна Чуприна, фото авторки та з відкритих джерел.