На сцені Запорізької обласної філармонії співала королева української опери зі світовою славою Людмила Монастирська

Переможемо. Бо в найскрутніший час підтримуємо один одного, невтомно працюємо, творимо мистецтво, у ньому відновлюємо рівновагу та радіємо дивам.

Хіба не диво – виступ у Запорізькій обласній філармонії оперної співачки зі світовою славою, народної артистки України Людмили Монастирської? Та ще й під час війни, за 40 кілометрів від лінії фронту? Однозначно диво. Втім, у цього дива є творці. Це музиканти академічного симфонічного оркестру, які за два з гаком роки повномасштабної війни не тільки не розгубили творчої форми, а ще й наростили професійні м’язи. Це головний диригент оркестру заслужений артист України Василь Коваль. І, власне, весь колектив філармонії, який очолює заслужена працівниця культури України Ірина Конарева.

Розкриємо трошки “дивотворчу механіку”). Нагадаємо, що пан Василь Коваль працює диригентом також у Дніпровському академічному театрі опери і балету (“Дніпро-опера”). Наприкінці серпня там чотирма різними програмами стартував ювілейний, 50-й сезон. При підготовці пан Василь радився з директором-художнім керівником театру Костянтином Пінчуком, чим здивувати дніпровців у вокальному плані. І вони разом вирішили зробити проєкт зі запрошеними співаками і величну виставу – “Аїду” Джузеппе Верді.

“Я зібрався з думками, набрався сміливості і вирішив запросити таку поважну співачку, як Людмила Монастирська, – розповів Василь Северинович. – І цей проєкт здійснився. Пані Людмила дуже відкрита людина для спілкування, це підкреслює її великі людські чесноти. Вона погодилася, приїхала до Дніпра, заспівала і на концерті, і у виставі”.

Потім пана Василя запросили до Києва. І в листопаді він диригував оркестром Національної опери України на виставі “Аїда”, головну партію у якій виконувала Людмила Монастирська. А в грудні пані Людмила знову співала у Дніпрі – цього разу в опері “Турандот”, що є одним із найскладніших творів і для оркестру, і для солістів (хоча в пані Людмили “простих” партій просто не буває). І знайшла час завітати до Запоріжжя…

Від вересня, коли Василь Коваль очолив наш симфонічний оркестр, у програмах помітно побільшало новизни й різноманіття, що одразу прихилило до нього серця меломанів. Та побачити на балконі концертної зали приму світової опери, яка уважно слухала чарівні “Мелодії Різдва”, було м’яко кажучи, незвично. І дуже інтригувало.

На щастя, інтрига тривала недовго). І сталося те саме Диво – відчути у важкий для нашого міста день несамовите піднесення занепалого духу. Від голосу такої неймовірної краси, що забуваєш дихати. Від захвату майстерністю і щирістю співачки, яка з першої ноти взяла у полон і серце, і розум. Від гордості, що в Україні є такі могутні таланти, що підкорюють світ і знаходять сміливість, час і натхнення їхати на прифронтові території, аби дарувати мешканцям любов, віру, надію і переконаність у гідному майбутньому.

Зізнаюся: я не знаю італійської – а більшість арій звучали мовою Джакомо Пуччіні, Джузеппе Верді, Гаетано Доніцетті, Вінченцо Белліні. Та Людмила Монастирська своїм мистецтвом “прибрала” мовні бар’єри, – і, здавалося, злітаєш у потоці думок та емоцій над склепінням обласної філармонії). А коли до її лірико-драматичного сопрано долучався баритон провідного соліста Київської опери Сергія Макієнка, вуха спрагло ловили усі переливи та нюанси, а очі просто не могли відірватися від сцен пристрасті, двобою характерів, буремних ревнощів і ніжного кохання.

 

І що вже казати, коли зі сцени полинули рідні мотиви Олександра Білаша, Дениса Бонковського, Костянтина Данькевича, які продемонстрували інші грані буття і – таланту артистів.

Яка скорботно-велична Людмила Монастирська в образі жриці Норми – і яка ж вона грайлива й жартівлива “Гандзя-любка, Гандзя-птичка, Гандзя гарна молодичка”! А Сергій Макієнко зачарував залу перетворенням з комічно-нахабного гріховодника Фальстафа на заглибленого у державницькі роздуми Богдана Хмельницького.

Увесь цей чуттєвий обшир розгортався на тлі чарівної музики у виконанні академічного симфонічного оркестру під орудою заслуженого артиста України Василя Коваля. Коли ж солісти брали невеличку паузу, оркестранти з таким запалом виконували увертюри до “Вільгельма Телля” Джоаккіно Россіні чи “Весілля Луїса Алонсо” Геронімо Хіменеса, що неможливо було всидіти на місці.

Глядачі дякували артистам просто шаленими оплесками, оваціями, квітами і ніяк не бажали прощатися з Дивом…

Дуже шкода було тих запоріжців, кого ворог позбавив можливості відвідати концерт, атакувавши ранком енергетичну й транспортну інфраструктуру міста. Та ми ж оптимісти! Будемо сподіватися на наступні зустрічі з Людмилою Монастирською. До речі, директорка філармонії Ірина Конарева натякнула, що це може статися на Велике Свято. Яке? Поживемо – побачимо. Та хай це станеться якнайшвидше.

Дякуємо митцям і ЗСУ!

Ганна ЧУПРИНА, фото авторки і зі сторінки Запорізької обласної філармонії у соцмережі Facebook

PS: Ой, мало не забула про сукню!

Десь читала, що Соломія Крушельницька (у світовій музичній спільноті Людмилу Монастирську вважають спадкоємицею її традицій) замовляла концертні сукні у найкращих модних крамницях Парижу. І на прес-конференції перед концертом наважилася спитати пані Людмилу: “А хто, коли не секрет, Вас одягає?”.

Пані Людмила посміхнулася й відповіла: “У мене є вбрання і з паризьких магазинів, і з нью-йоркських, і з інших. А є зшиті на замовлення українською майстринею, яка зі мною працює багато років. Я цим пишаюся, бо вона робить справжні шедеври. У такій сукні я буду на концерті”.

…То було вишукано-розкішне вбрання. Плетиво глибокого сапфіру на пурпурово-гранатовому тлі, здавалося, співало разом з мисткинею, вимальовуючи у різних ракурсах то розімлілі троянди, то гарячі маки, то замріяні мальви, і спалахувало іноді бешкетливими блискітками. У повній відповідності до образу і волі Королеви опери – Людмили Монастирської.