МІГ

Із головним режисером Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Дмитром Захоженком, на зустріч з яким запросив запоріжців фестиваль «Тарасов ПАРК. Мистецький форум» – поза його уявою, маємо багато спільного.

Дмитро народився в Херсоні. Я виросла в Новій Каховці на Херсонщині.

Тому його вистава «Птахи», з якою він минулого року став лавреатом театральної премії імені Леся Курбаса, – про людей, яких я добре знаю…

Вистава «Птахи» – про постапокаліпсис, життя після трагедії. Вона населена героями-птахами. Та поєднує сенси одноіменної комедії Арістофана та історію сучасної війни. У цю війну впала  Каховська ГЕС. Через війну люди перетворюються на птахів та летять з рідної місцини у розпачі: де зробити нове гніздо? І як забути те, що залишилося зруйнованим?

Вистава «Птахи»  – декілька записаних драматургинею Ніною Захоженко розмов із новокаховчанами: архітекторкою Лізою Євсеєвою, журналісткою Анною Лодигіною, художником Олегом Сагайдаком, пані Валентиною та ще одною не названою пані із Нової Каховки, яка перебуває в окупації. З цих п’ятьох я не знаю, мабуть, тільки Валентину… А, може, й її знаю, бо мої новокаховчани перегукуються нині по всьому світу – з Ірландії, Канади, Великої Британії… Всюди є нині мої люди, мої птахи.

Скільки ж Аліг’єрі у виставі?

Вистава «Божественна комедія», показана другого травня на сцені Запорізького академічного обласного театру імені Володимира Магара в межах  форуму «Тарасов парк», також має документальну складову.

Я її добре читала, бо минулого року в родині львівських художників Катерини та Володимира Немирів познайомилася із Соломією Чубай. Вона привезла до них в Новий Яричів фільм про свого тата, поета Григорія Чубая… Привезла, бо ця художня родина – свідки батьківської трагічної долі.

Мало того, музичну основу вистави «Божественна комедія» створила донька Катерини Немири, співачка та фольклористка Мар’яна Садовська.

“Це Вертеп, – пояснив Дмитро Захоженко задум вистави. –  Вертепна традиція – це про найкоротший найтемніший день, коли не знаєш, чим це закінчиться… Можливо, сонце помирає? Та треба змусити сонце народитися наново”.

 

– Скільки ж Аліг’єрі залишилося у виставі? – запитала Ольга Вакало, яка вела прес-конференцію режисера.

– За Аристотелем, якщо п’єса закінчується ліпше, ніж починалася, то це комедія. Якщо гірше – то трагедія, – сказав Дмитро Захоженко. – За Данте, щоб вийти до світла, треба спочатку дійти до самого пекла, до повної темряви, і тільки тоді підніматися нагору.

Іншого шляху, на жаль, немає… Він не відбудеться, поки ми не вкладемо в це… свої зусилля. Поки ми не надамо сонцю своєї сили, щоб воно наново народилося. Щоб почало збільшуватися, щоб день почав збільшуватися, і щоб ми вийшли з цього проклятого циклу.

Почитаймо Грицька Чубая…

У виставі звучать його тексти, то й я відкрила його «Вертеп».

Цю поему Грицько Чубай написав у 1968 році, йому було тоді лише 19 років.

«А світ – вертеп.

Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть,

щонайважче — у ньому залишатися собою, від

перших днів своїх і до останніх не бути ні

актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках

облудних, а лиш собою кожної години, а лиш

собою кожної хвилини, з лицем одвертим

твердо йти на кін…»

У 1972-му, молода львівська інтелігенція (серед яких були Григорій Чубай, Ігор та Ірина Калинці, Стефанія Шабатура та й пані Катерина, у якої ми зібралися в Новому Яричиві) організувала традиційну коляду та вертеп. Це була не просто релігійна традиція, а свідомий акт культурного спротиву. Одразу після свят, у січні 1972 року, розпочалася масштабна операція КДБ «Блок». Було заарештовано багатьох учасників того самого вертепу… Григорія Чубая заарештували також. Його тримали у слідчому ізоляторі КДБ – «Тюрмі на Лонцького», недовго. Й не засудили до таборів, як Калинців, але випустили з «вовчим квитком», позбавивши можливості офіційно працювати та друкуватися. Поет важко переживав те, що його випустили, тоді як друзі потрапили до заслання. Й помер молодим – у 33 роки.

Та ще у 19, у «Вертепі», – писав:

“Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних

страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з

інопланетців колись в своїм щоденнику

запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І

населя її силенна сила ходячих шлунків —

п’ющих і жующих. Які лише жують, лише

ковтають. Лише ковтають і жують — і більш

нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти,

вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації,

і одні одного їдять, й самі себе…»

Побачити Запоріжжя, відклавши на потім Калку та XIII сторіччя

– Як ви погодилися на цю авантюру – поїхати до Запоріжжя? – запитала режисера «Божественної комедії» Ольга Вакало.

– Максим (продюсер Максим Добронравов, якому ми завдячуємо численним яскравим театральним та музичним подіям в межах фестивалю «Тарасов Парк», – авт.) написав мені запрошення до фестивалю…

Я ж саме працював над виставою «Санаторійна зона» у Києві (це сучасна інтерпретація тексту Миколи Хвильового на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, прем’єра відбулася 24 квітня 2026 року. Вистава – про важкий та часто трагічний путь до затвердження своєї українськості. Авторка тексту – Ніна Захоженко, одну з ролей виконує Сергій Детюк, якого ми полюбили на запорізькій сцені, – авт.)…

І ось герой Миколи Хвильового виходить та каже, словами поета: “…цього солодкого бою ніхто не зрозуміє, окрім тих, хто знає це дике Лівобережжя, тих, хто знає Запоріжжя, та ріку Калку у XIII столітті…”

І я подумав, що ріку Калку та XIII можна відкласти на деякий час та поїхати до Запоріжжя. Тим більш, що Максим обіцяв показати Хортицю…

***

Згадка про Хортицю, до речі, з’являється у виставі, як альтернатива… подорожі до Італії.

“Поїдемо до Флоренції?” – говорять закохані. – “Ні, краще на Хортицю”.

У Львові, де вистава «Божественна комедія» йде півроку, з минулої зими, цей діалог звучить так:

“Поїдемо до Флоренції?” – “Ні, краще до Дрогобича”.

Тут запорізькі дівчата, які навчаються акторської професії, запитали режисера, чи задоволений він тим, як пройшла вистава… “Якщо би вона потрапила до Авіньйона, – відповів Дмитро, – то реакція була б… зашибісь. А так – реакція різна”.  – “Ми вас розуміємо”, – відповіли дотепні запорізькі діти.

Про баланс між драматургією та документалістикою

– Це надзвичайно складна задача, – каже режисер на моє запитання про баланс та згадує. – У Аліни Сарнацької є вистава «Баланс»… (ми бачили її в Запоріжжі на сцені театру VIE, – авт.)

Бо в реальному житті ти відкриваєш Інстаграм чи інший ресурс, і бачиш, що в Херсоні в автобус прилетів дрон… А наступною новиною йде – я відпочиваю, квітнуть магнолії… І це я кажу не про засудження, не про необхідність все порівнювати. А про те, як говорити про досвід, який ми з вами переживаємо. Якою комедією чи драмою його передати, як перенести словами в просту історію… (Між тим, вистава «Досвід» створена у цьому сезоні в театрі-лабораторії VIE на Хортиці, і є саме прості історії про життя та смерть. Тож, варто бачити один одного, – авт.).

– Досвід, мені здається, потребує усвідомлення. Усвідомлення потребує часу, – звучить задумливо голос жінки із залу.

– Скільки? 12 років триває війна… Чотири, п’ять – повномасштабки? Сто? Двісті років? Нам треба комунікувати в Україні і представляти себе у світі, за кордон…

Аж тут трапляється неочікуване. До розмови долучився Дмитро, який залишився з мамою після вистави. І повів себе як справжній журналіст.

– У мене для вас питання. Я правильно зрозумів, що ви зі своїми друзями придумуєте сценарій. А ви нічого у штучного інтелекту не питаєте? – у залі лунає сміх, та Дмитрик не втрачає впевненості й позує мені.

А режисер Дмитро розповідає, що за першою освітою він програміст, і дуже добре ставиться до ШІ: “Конкретно в цій виставі ми його не використовували, бо тоді він ще був слабенький. Та згодом можемо…” – “Ви можете згенерувати пісню із Gemini”, – радить хлопчик. І режисер розповідає, як цієї весни для дитячої вистави вони з командою це робили. “Ми з вами схожі, – впевнено каже хлопчик. – Бо у мене у планшеті був тільки чат GPT, а тепер я із Gemini також працюю”. – “Буде більше, – впевнено каже режисер. – Буде більше”…

“Це було щось неймовірне!” – замість рецензії

“Це не справжній Данте, але в наш час, особливо на терені срср і радянської України був свій АД, крізь який пройшли сотні, в може й тисячі людей, – написала про виставу Львівського театру в Запоріжжі колега, журналістка Любов Хорошилова. –

У виставі використовуються уривки «Божественної комедії» Данте в перекладі Максима Стріхи, уривок поеми «Вертеп» Грицька Чубая, протоколи допитів КДБ та композиції і варіації на основі традиційних пісень з різних регіонів України. Я відчула таку вдячність львів’янам, що приїхали до нас, і не просто з гастролью, а щоб взяти участь у третьому мистецькому форумі Тарасов парк.  А ще нам неймовірно пощастило, що вистава не переривалася на тривогу!”

Так, і це також поєднання реального життя із класичною та сучасною драматургією. Запоріжці сприйняли виставу в емоціях вдячності та захоплення.

***

Після розмови режисер отримав від Катерини Тарасової запорізьку візитівку – торт «Іній», бо кожен гість має отримати від нашого міста й таке солодке враження.