Віктор Костюк: «Краса цього життя у тому, що її потрібно вміти бачити»

Викладач і заступник декана факультету журналістики Віктор Костюк відома людина як у Запорізькому національному університеті, так і за його межами. Хтось знає його як відповідального керівника, хтось як мудрого викладача, хтось як цікаву та розумну людину. Проте який Віктор Костюк справжній знають одиниці. Напередодні Нового року «Пороги» спробували дізнатися цю таємницю та розпитали про пам’ятні моменти його життя.

- Чим ви захоплювались у дитинстві?

- Я за складом гуманітарій. Тому ходив у театральний гурток та літературний. Там були друзі, з хлопцями ми грали в ту ж «войнушку», яка була популярна у 60-ті роки. Також я дуже любив співати. Співав вдома багато, а потім, коли в школу пішов, у шкільних хорах. Таке було коло інтересів. До педагогіки інтересу тоді ще не було.

- Про який подарунок ви мріяли у дитячі роки?

- Я із сім’ї, яка особливо не відзначалася матеріальним благополуччям. Батьки були звичайними працівниками. Мати пошту носила, а батько трактористом був. Нас, дітей, було у них троє. Як могли перебивалися від зарплати до зарплати. Пам’ятаю ці шкільні роки. Прийдеш в магазин, а там шоколадка, яку батьки купували раз в місяць. Пам’ятаю, що шоколад  «Оленка» або «Чайка» коштував  44 копійки. Але коли Новий рік підходив, в магазині мені примітною виявилася іграшка на ялинці. Це був будиночок. На ньому дах був покритий снігом, а у вікнах горів вогник. Звичайна іграшка. Вона коштувала рубль. Це більше ніж дві шоколадки. Мені так хотілося, щоб батьки мені її купили. «Мам, купіть, купіть», – просив. У нас в якісь роки і ялинки новорічної не було, бо грошей бракувало, а тут іграшка. Не купили. А та іграшка провисіла в магазині до наступного року. Тоді й купили. Це така була радість. Хоча, якщо подумати, то в чому суть була цієї радості для дитини? Якщо шоколадку, то я її з’їм  і відчую якесь задоволення. Якщо б одежину якусь мені купили, то я б її одягнув. А цей будиночок просто був дуже красивим.

- Які ви зараз маєте захоплення, про які не знають студенти?

- Я вже не співаю, як це було раніше. Це було моє захоплення. Але зараз, це швидше його відсутність. Хоча так інколи хочеться заспівати. Проте, мій голос вже не підготований до співу. Назвати читання хобі я не можу, бо для викладача це звичайна справа. Як для мене, то те що приносить мені сьогодні задоволення із того, чого не було раніше, то це спілкування з онуками. Це така свіжа і нова сторінка, приємна у моєму житті. Бо це той вік (4 з половиною роки), коли ще людина не зіпсована життям. Вони наскільки безпосередні. І це приємно. Це гріє душу. Ще в мене є ретроречі. Наприклад, патефон. Я його нікуди не викидаю. Останній номер журналу «Країна» подала фотографію патефону і його історію. Мені це душу зігріло, бо і в мене така річ є.

- Які фільми ви полюбляєте переглядати?

- Можливо це вікове, але чомусь тягне до тих фільмів, які пам’ятаєш ще із тих років дитинства і юності. От нещодавно із задоволенням подивився радянський фільм «Тени исчезают в полночь». Це перший радянський серіал. Для мене тільки цей фільм цікавий. Я порівнював ті враження, які в мене залишились дитячі і сьогоднішні. Нещодавно скачав собі фільм «Мой друг Колька». Це радянський давній фільм. Подобається тим, що там тема взаємодії – педагог і виховання. Я скажу, що сучасних серіалів не дивлюсь зовсім. Це те, що руйнує людський мозок. До речі, в мене на комп’ютері скачаний фільм, який я давно не прибираю. Це фільм «Любовь с привилегиями». Фільм епохи перебудови з Любов’ю Поліщук і Вячеславом Тихоновим.  Це наскільки актуально для нашого дня.

- Одного разу Ви на лекції розповідали про красу та естетику, то в чому на Ваш погляд полягає краса цього світу?

- Ми з онуками були на огороді. Він був вже прибраний, чорно скрізь. Тільки поряд жовтіли квітки «Нагідки». Вони були такі яскраві, але ніхто на них не дивився. А тут онук мені каже: «Дедушка, посмотри как красиво». Я кажу йому: «Що ж там красивого?» А він: «Посмотри какой цветочек красивый». Дійсно він красивий. Це той факт, що естетика нашого життя в тому, що є люди високі, низькі і середнього зросту. Є худі або гладкі. Є багаті і бідні. Це те, що Богом створене, що занурює нас в світ, де ми можемо побачити і зробити висновок, як нам у ньому жити. По-моєму, краса цього життя в тому, що його потрібно вміти бачити. Бо у нас уявлення про світ присутнє із глянцевих журналів. Ми прекрасно розуміємо: щоб чогось досягнути, треба це пройти. Про це там мало говориться. Треба думати, що саме життя дає нам приклади.

- Чим вас зацікавила журналістська тема? Чому саме педагог у сфері медіа?

- Та тут причини різні. Збіг обставин. Так склалася доля, що я після захисту кандидатської дисертації  прийшов на роботу в університет. Саме на філологічний факультет, бо в мене була філологічна освіта. Але потрапив на кафедру, яка поєднувала в собі філологію і журналістику. Тому журналістику опановував працюючи на факультеті. І тут важливо сказати про те, що я не шкодую, що саме педагог у цій сфері. В мене було бажання після 9 класу піти на журналістику. Бо в моїй школі  був хлопець на рік старший від мене, який пішов вчитися цієї професії. Зараз він редактор однієї з газет в Сумах – Василь Шевчук. Але потім педагогіка переважила. До речі, були тоді заочні курси в Московському Державному Університеті  ім. Ломоносова. Я їх проходив. Там була підготовка з іноземної мови, історії, російської мови і літератури. Тепер, коли вже я тут опинився, довелося опановувати цілий ряд дисциплін журналістського фаху. Поряд з цим, я на факультеті журналістики для магістрів викладаю методику і педагогічну майстерність.

- Чи бачили Ви себе працівником ЗМІ?

- Однозначно сказати «ні» не можу. Але нещодавно прочитав один критичний матеріал відомого автора Колєсніченка. Це російський журналіст. Він часто друкується. В основному критикує сучасну журналістську освіту Росії. Він каже, що викладачі факультету журналістики, це ті, які не можуть бути журналістами. Якщо не можеш в цій сфері працювати, то йди викладати. Мені більше імпонує думка Вартанової. Вона говорить про такі речі, що це така своєрідна дискусія, яка завжди є дискусією між теорією і практикою. Бо не кожен теоретик може бути практиком, як і не кожен практик може бути достойним викладачем. Теорія не може функціонувати без практики, а практика без теорії. Бажання бути журналістом були. Я любив читати газети, в шкільні роки і наша обласна сумська газета мала назву «Червоний промінь». Я в цій газеті переміг у якомусь конкурсі. Але цей конкурс не журналістський. Це був конкурс ерудитів. Я в цю газету дописи подавав. На сьогодні я не скажу, що в моєму віці я захотів би стати журналістом.

- Так склалося, що Ви зі своїм сином Юрієм Вікторовичем працюєте в одній галузі. Ви цього хотіли? І чи бажаєте, щоб ваші онуки в майбутньому стали журналістами?

-В мене троє дітей. Юрій Вікторович та Інна Вікторівна двійнята. І коли вони у 2003 закінчили школу, то був ще філфак, хоча була спеціальність «журналістика». Він захотів тільки у журналістику, вона захотіла тільки на філологічне відділення. Юрій ще зі школи був страшенно активний. Але це був його вибір і я його підтримав. Зараз він ось вийшов на захист дисертації з радіовиробництва. Я думаю, що це не даремно. Щодо внуків, я хотів, щоб вони обрали те, що їм до душі. От захочуть вони бути журналістами, я їх підтримаю. Захочуть економістами, я їх теж підтримаю.

- Як змінилися студенти за час вашого викладання? Що в них стало гірше, а що краще?

- Традиційно цей конфлікт поколінь, який виявлявся у тому, що старші впливають на менших. Але сьогоднішні події в країні це спростували. Із шести моїх племінників, троє в зоні АТО. При тому, це хлопці, з яких один має вищу освіту. Чи є це покоління таке байдуже? Звичайно, ні. Мабуть, тому що ми часто намагаємося створити тепличні умови для своїх дітей вдома. І тому, що ми переймаємося проблемами студентів. Вони сьогодні тримають нашу країну на плечах і її обороноздатність. Але студенти зараз поглинені соціальними мережами. Одна справа прямо в очі щось казати, а інша – написати в соціальній мережі. Оце гав і в будку. Мені здається, що студенти сьогодні з одного боку не такими є «зашореними», як студенти старших поколінь. Але ви зараз втрачаєте, через дефіцит людських взаємин. Потрібно розуміти, що я є людина, а не робот.

- Що ви можете побажати студентам на Новий рік?

- Миру, бо як він буде, то будуть вирішуватися  всі педагогічні проблеми. Як немає життя, то немає розмов і проблем.

Антон РУДАК