До «дембеля» 59-річному піхотинцю Олександру залишилося два місяці. Він два роки захищає Україну – пройшов Курщину, понад два місяці тримав позиції у Степногірську, а тепер щодня готує посилки, які важкі дрони доставляють побратимам на передову.
Про бійця розповіли у 128 окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».
Олександру за два місяці виповниться 60 років.
Ще в радянській армії він служив оператором-обчислювачем «Точки-У».
У цій війні бойовий шлях розпочав у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, де опанував фах мінера-розмінувальника та став механіком-водієм важкої інженерної машини.
Десять місяців розчищав поля від мін і прокладав маршрути для підрозділів ЗСУ.
Згодом перевівся до 128 бригади «Дике Поле», де тримав позиції у Степногірську. «Тут важче, ніж на Курщині. Там ще можна було десь сховатися, а тут така концентрація дронів, що будь-який зайвий рух може тебе викрити. Постійна величезна напруга», – розповідає він.
Зараз Олександр щодня формує посилки – продукти, медикаменти, техніку, – які важкі дрони доставляють бійцям стрілецького батальйону на позиції:
– Збираємо м’ясо, ковбасу, каші, сири, каву, чай – щоб хлопці не голодували. Бо всі тут знають, що таке побут піхоти на позиціях.
На фронті поруч – і його син, офіцер на Запорізькому напрямку.
Коли Олександр вийшов із позицій, то одразу зателефонував синові, бо на позиціях дзвінки заборонені: «Це одразу демаскує. Потім по тобі полетить усе, що є у росіян. Дуже сумував за рідними, але треба було терпіти».
Удома на Хмельниччині на нього чекають дружина, дві невістки та три онучки – «жіночий батальйон», як жартує сам Олександр.
Після “дембеля” він мріє вперше побачити та обійняти свого п’ятого онука – в Одесі.
А поки Олександр продовжує працювати на Перемогу – бо знає: там, на позиціях, його допомоги чекають побратими.
Комментарии:
нет комментариев