Волонтерське коло Сергія Макоти

Маємо щодня робити добрі справи, щоб вберегти наше життя

Маємо кожен родинний спадок спогадів, на який спираємось, розуміючи, чому ми такі. Маємо неповторність свого життя. Маємо в уяві, у серці, відбиток картини світу, в якому бажаємо жити. Та коли нам хочуть наш світ зламати, як зараз, це дає силу діяти, щоб своє минуле, сучасне та майбутнє захистити. Маємо щодня робити щось, що вберігає наше життя.

Чи не так можна пояснити невпинне, щоденне волонтерство під час загарбницької війни росії проти нашої країни, нова хвиля якої припала на наше життя?

Волонтерство римується із словом братерство. Тож, волонтерське коло, яке виникло у перший тиждень повномасштабного російського вторгнення до вже давно не мирного українського життя, підтримує саме такі стосунки.

Чи був цей новий рівень адових воєнних випробувань очікуваним? Коли живеш вільним життям та маєш безліч важливих справ, – то ні. Та коли життя, яке ми любимо, майбутнє, про яке мріємо, підрізає як сніп приліт ворожих ракет, …то зо всіх сил кидаєшся це життя захищати, рятувати. Як Сергій Макота та його волонтерське коло.

Мотивація лютого 2022 року: страх за родину та за країну

Літописом оріхівської трагедії стали репортажі молодого фотографа Ігоря Гур’єва, ще недавнього учня комунального закладу «Сузір’я», нині зруйнованого. Постраждав від російських обстрілів і будинок родини Сергія Макоти, тепер батьки та бабуся перебрались до Комишувахи. У новинному репортажі каналу МТМ у вересні 2023 року, скрізь стійкість відчувалося приховане горе…

Як не рятувати Сергію рідних, сусідів, мешканців рідного міста?

Оріхів тримався декілька місяців, люди залишалися у місті до останньої можливості, – завдяки волонтерству. Жінки готували, годували, підтримували військових. Волонтери знаходили продукти, теплий одяг, збирали допомогу у Запоріжжі – і везли практично на лінію фронта, де розгортались військові частини.

Бо – і в цьому впевнене не тільки волонтерське братерство Сергія Макоти, – українська армія з 22 лютого та до травня 2022 року трималася здебільшого завдяки волонтерському руху.

Друзі Андрій Хижній та Сергій Макота постійно тримають зв’язок: де є потреба, у чому: на Оріхів, на Комишуваху, на Преображенку… – що треба, знайшли та доставили. “Наші діти ходили разом у дитсадок, нині їм по дев’ять років, а було три. Тож, таку маємо біографію стосунків”… – посміхається Андрій, голова Запорізької територіальної профспілки Придніпровської залізниці.

Сергій для Андрія – взірець комунікабельності та активності. Як виникає проблема: зателефонували, поговорили, знайшли можливість – проблему вирішено. Зазвичай – завдяки тісній комунікації та налагодженими стосункам із людьми…

Ось як згадує події лютого-березня 2022 року Андрій Хижній: “Всі ми були перший тиждень розгублені. Та приблизно за тиждень трапилась свого роду внутрішня мобілізація. В якийсь момент ми схопилися за телефони, почали шукати один одного: ти де? як справи? чим займаєшся? чим можу допомогти?”

І саме тоді почали надходити сигнали з Полог, з-під Мелітополя: гуртується наша тероборона, обладнують блокпости, потрібні коктейлі молотова, їжаки… Та коли одночасно мобілізується багато людей, відчувається нестача побутових, елементарних речей. Їх відразу почали збирати, акумулювати по волонтерських штабах люди у Запоріжжі. Ми всі пам’ятаємо широкий потік доброчинності, який дозволив обладнати на військовий лад лікарні, зібрати та передати найпотрібніші речі на передову.

Військові мали потребу в одязі, взутті. Сергій Макота курсував чи не щоденно маршрутами з Запоріжжя на Оріхів, до сіл Преображенської, Оріхівської, Таврійської громад, віз продукти, доставляв необхідні речі.

“Раптом стало зрозуміло – а було це восьмого березня 2022-го – що військовим нема чого їсти. Бо якщо на перше число березня, було, скажімо, 100 солдат, то вже на кінець тижня – півтори тисячі. Їх треба було забезпечувати… Частини, яким ми везли допомогу, практично прикривали Запоріжжя, Комишуваський напрямок… Тож ми невпинно забезпечували наших хлопців”, – згадує Сергій.

Допомога була потрібна й на рівні побуту. Розповідає Андрій Хижній: “Зателефонував Сергій, каже, що під Запоріжжям стоїть тероборона, людей годують, привозять перше-друге, пиріжки. Та потрібні великі каструли й миски, щоб доставляти готові страви… Зібрали по горищах бабусині ще миски, нержавійку – забезпечили хлопців.

Або ситуація: на Запоріжжя-2 прибув потяг із військовими. Телефонує Сергій: потрібні відра, посуд. Придніпровська залізниця поруч, тож, робітники зібрали все, що мали, передали… І кожне питання, що виникало, ми вирішували разом із Сергієм”.

Потім військовим став у потребі шанцевий інструмент: лопати штикові, совкові, кирки… Бо ж облаштовувалися, рили окопи. Друзі збирали, передавали, Сергій відвозив на передову.

І залізничники у цьому братерстві – дуже важливий «двигун». І брати, для яких також завжди знаходилася підтримка.

Подяки від військових – до серця

Більш ніж півтора роки тримаємо фронт. І наріжний, де щодня ллється кров, і внутрішній, який працює, щоб цей фронт втримати, забезпечити всім необхідним. Робота щоденна та виснажлива.

Згадує Ольга, полк «Азов»: “Коли у нас були найважчі часи, Сергій нам допоміг. Саме тоді, коли треба, у найважливіший момент. У військових завжди є проблеми, бо в армії, на жаль, ще залишаються неповороткі норми радянських часів… Тож, ми у перші місяці потребували всього. Нам везли потрібний одяг, взуття, постіль… Рятували нас. Впевнена і вдячна: наші запорізькі волонтери – молодці.

Влітку Сергій привозив овочі. Молоду картоплю. Ліки привозив, засоби гігієни, пральний порошок… Я отримувала, фотозвіт робила – і все. Дяка від хлопців Сергію!

А коли у спеку минулого літа зросли потреби у воді, і тут Сергій виручав нас!

Чай та каву ми постійно від нього мали та маємо. І, як то кажуть, …печеньки. До речі, нещодавно знову видав «печеньку». Приїхала, не пам’ятаю, за чим, і він мене питає: «Чай та кава – потрібні? Багато дати не можу, та три коробки є». Їду, забираю, дякую.

Тож, маємо постійну підтримку. Із Сергієм взагалі дуже легко працювати. Можу сказати про нього тільки добрі слова”.

Була історія, коли військовим частинам під Запоріжжям у березні 2022-го завдяки Сергію привезли десять тон м’яса. Влітку постійно доставляли воду. Саме тоді, коли вода була конче потрібна. Дуже своєчасно забезпечив генераторами військових Олексій Вікторович Фидря, директор «Строгаз».

Збереження нашого вільного життя залежало на той момент від злагодженої діяльності великої кількості людей, які, за великим рахунком, й забезпечили захист міста Запоріжжя.

Ось тогочасна подяка від командира одного з військових підрозділів: “Від щирого серця висловлюємо вам вдячність за допомогу, яку ви надаєте захисникам України. Ваша ініціатива та самовіддана праця на благо Збройних Сил України сприяє захисту територіальної цілісності та недоторканості нашої батьківщини, допомагає нашим воїнам активно протистояти окупантам. Завдяки вашій завзятості допомога військовослужбовцям Збройних Сил України є дійсно ефективною та всебічною.

Ваша активна громадянська позиція та ДІЄВИЙ ПАТРІОТИЗМ є важливою запорукою наближення нашої перемоги. Низький вам уклін за ваше ставлення та розуміння ситуації, яка склалася у нашій країні”.

Утримали Запоріжжя, хоча тиск був зухвалий та нахабний. Нам треба було об’єднатися, щоб не пропустити ворога. Тож, спочатку вирішували питання забезпечення тероборони, військових.

Потім з’явились біженці…

Прийняти, нагодувати, розмістити людей

Евакуація людей з окупованих територій – складна логістична та емоційно напружена задача. Треба організувати виїзд, довезти, розмістити, та так, щоб були якісь достатні умови… Бо ж людина, коли кидає рідні місця та похапцем їде, бере з собою мінімум речей.

“Коли в Оріхові з’явилися перші переселенці, до мене звернулися: чим можу їм допомогти?

І перша допомога була організована так: ми з жінкою зателефонували своїм друзям до Сполучених Штатів Америки… Відгукнулись відразу. Це Дмитро Капровський, мій троюрідний брат. Це Ілля Попов, Юрій та Діна Сарак, Олександр та Світлана Залозні… Всі ці прекрасні люди мають українське коріння. Я завжди їм буду вдячний за щиру та вчасну підтримку. Знайшлася можливість, щоб передати нам кошти, ми їх отримали та спромоглися на перших порах підтримати людей…” – згадує Сергій Макота.

Перші переселенці були з Волновахи та Маріуполя. Люди вирвалися з-під обстрілів та окупації буквально у тому, в чому були – зазвичай це куртка, чоботи, прокопчені від сидіння у підвалах. Діти за руку тримаються, чи на руках… Жодних необхідних речей.

“Ми допомагали евакуювати людей залізницею – формували евакуаційні потяги. Вже на кінець лютого, на початок березня йшла така робота. Допомагали перевозити людей. Консультували, пояснювали напрямок, розклад. І постійно тримали зв’язок із Сергієм”, – розповідає Андрій Хижній.

Тоді всі, хто мав змогу, приєднувалися, надавали допомогу. Роман Ковалішин, представник фармфірми, забезпечував ліками, допомагав матеріально, організайційно.

В Оріхові у третій школі, яку остаточно зруйнували влітку 2023-го, весною 2022 року прийняли 1300 біженців, були серед них і багатодітні сім’ї. Сергій придбав мікрохвильову пічку для переселенських родин із дітками. Генератори допомогли придбати Анна Крячко та Роман Стариковський.

Місцеві жителі й самі потребували допомоги, та й мали шукали допомогти тим, кому ще важче. Бо виникає задача – треба вирішувати. Виникає – треба вирішувати. Привертаєш увагу туди, де потрібна допомога.

Згодом біженців вивезли.

Та … й Оріхів був безпечним дуже недовго. У 2023-му в школі, звідки виїхали біженці, був пункт незламності, центр підтримки оріхівців. На час влучання ракети там перебували волонтери та місцеві жителі, які вирішили попри все залишатися у місті. І вони загинули. Загинула й людина, що привезла продукти, що постійно їх підтримувала. Ніхто з них з Оріхова виїжджати не збирався, трималися…

У Запоріжжі, який став своєрідним пунктом прийому та подальшої евакуації, щоденно приймали біженців. Багато сил потребував пошук притулку для евакуйованих: шукали можливості розмістити людей у дитячих садочках, школах, гуртожитках. Завдяки добрим знайомствам Сергія, біженці у Запоріжжі знайшли прихисток у гуртожитках Національного технічного університету, технікуму на площі Пушкіна…

Кожен може допомогти, як може

В цей же час з’явилися потужні волонтерські центри, на які можна було спиратися. У місті сформувалися пункти прийому біженців. Майже у той час почалася співпраця із благодійниками з Європи, Західної України.

Протягом тижня-двох від початку активних воєнних дій відкрився хаб у Клініці Святого Миколая, де біженці отримували їжу, одежу…

Взаємною підтримкою пов’язаний Сергій Макота із благодійним фондом «Об’єднання волонтерів Запоріжжя», та особисто із Василієм Мєзєнцовим, допомагаючи і нашим захисникам, і українцям, яки опинилися сам на сам з бідою.

Гуманітарним центром стала запорізька школа №65 на Гортопі, зручна ще й тим, що поруч знаходяться три дитсадки.

Це велике приміщення, де приймали людей, розподіляли гуманітарну допомогу. Організували роботу Олексій та Ольга Попенко. Спочатку це був пункт, куди люди несли їжу, одяг, тут допомагали переселенцям, бо багато хто виїжджав просто без нічого…

Олексій Попенко прийшов до волонтерства з ОСББ, що доводить, що самоврядування формує самостійних та відповідальних людей.

“Вздовж нашої вулиці стоять будівлі. Я там голова ОСББ. А в школі №65 працювала моя жінка Ольга. І коли почались перші обстріли, ми при школі організували волонтерську діяльність. І вже на першому тижні зібрали та відвантажували допомогу хлопцям, які виходили з Бердянська….

У березні-квітні приймали біженців з Маріуполя, потім – з Мелітополя, Енергодару. Ми видавали допомогу, розміщали переселенців. Сергій долучився до нашої команди, став дуже потрібною нам людиною, забезпечував найнеобхіднішим. Ми з ними добре співпрацювали”, – згадує Сергій.

Родина Попенків із вдячністю згадує Сергія за оперативне надання великих об’ємів гуманітарної допомоги для біженців: продуктів та засобів гігієни.

Сергій же згадує такий болючий та щемний момент. Люди, які вийшли з окупації, часто мали поранення, та скривали свій стан, поки вибиралися, – поведінка окупантів на блокпостах була непередбачуваною. Добравшись до Запоріжжя, не завжди відразу говорили про це, та коли з’ясувалось, що біженці мають поранення, підключився медичний представник Роман Ковалішин. І лікарі із обласної лікарні та лікарні водників приїздили до хабу 65-ї школи, оглядали поранених, надавали допомогу – безкоштовно.

Тоді ж, ранньою весною, почалася співпраця із областями Західної України. Запрацювали ООНівські програми. Пішла гуманітарна допомога, стало легше прогодувати людей. Дуже своєчасною стала допомога від Caritas Ukraine.

Потужна підтримка громад

Сергій завжди має надійну підтримку депутатського корпусу, з якими б питаннями не звертався, відгукуються неодмінно Віталій Лупинос, Алевтина Лепетченко, Наталія Авраменко, Станіслав Чередниченко. Завжди підключалися до допомоги оріхівці Андрій Чернов та Олександр Середа.

Поруч і народний депутат Геннадій Касай: “З початку великомасштабного вторгнення росіян волонтерський рух зробив величезну роботу, щоб ми не віддали нашу землю. До цього долучився й Сергій Макота – ми з ним познайомились у штабі в гімназії №65.

Раніше один одного майже не знали – бачились лише на виборах, більше не зустрічались. А потім він мені зателефонував, ми під’їхали, познайомились, побачили, що волонтери роблять.

У 65-й школі тоді шили, плели маскувальні сітки. Це була програма порятунку, в тім числі й емоційного… Як згадаю цю картину: сидять наші жінки, співають пісні… А в цей час, поруч, неподалік, вже триває кривава війна – і розумію, що все життя буду пам’ятати, як це було у 2022-му.

Так, багато хто розгубився, впав у розпач, та є люди, які почала діяти майже відразу. Я бачив, що Сергій – креативний, рухливий, вміє зібрати та об’єднати людей…”

Про допомогу народного депутата згадує й Сергій: “Була потреба забезпечити транспорт для гуманітарних поїздок – він надавав донати на бензин. Валерію Стойчеву, з яким ми перевезли тони гуманітарки у громади та на передову, допоміг купити акумулятор. Є багато випадків, коли він підключався, не афішуючи, і допомагав”.

Наступним етапом стала робота Сергія у Карітас Запоріжжя, на перших порах волонтерська. Це нова якість вирішення проблем, обгрунтування та передача прифронтовим громадам великих об’ємів гуманітарної допомоги. Сергій – незамінний фасилітатор Карітас Запоріжжя по роботі із регіонами. Знає місцеві проблеми та можливості, особисто знає багатьох надійних людей.

Жанна Ліщинська, голова ЗОГО «Мир та захист сім’ї», каже, що відчуває себе поруч із Сергієм у колі людей, пов’язаних однією метою – щоб Україна була.

Жанна забезпечує життєздатність рідної Новоалександрівської територіальної громади. Допомога надходила через проєкти Карітас Запоріжжя, за якими працює Сергій Макота. Саме він тримає величезну кількість контактів. Це говорить про сталість стосунків, що можна покластися на кожного, з ким маєш справу.

“Ми одне одного розуміємо з напівпогляду, з півслова. Сергій, мені здається, пов’язаний чи не з усім світом. У нього дуже добре налагоджена логістика. З усіма контактує… і ніколи не підведе”.

При цьому, – зізнається Жанна: “Мені подобається із Сергієм працювати, бо він не забирає на себе медіаполе та ефір. Його ніби немає у цьому полі, та він є.

Він мені телефонує: «Жанка, у тебе немає того-того-того…» Я: «Є». – Він: «А я тобі те щось дам». – Я: «Ок».

Або телефонує до мене: «Чого ти до мене давно не приїздила? У мене люди по два-три рази на місяць приїжджають». Я кажу: «Серьож…. У мене така запара…» Він: «Їду, везу»”

Звісно, у кожного йде своє життя. За легковажність під час війни як ти будеш людей винить? У кожного своє бачення, свій шлях. Ні за кого його не пройдеш. Хтось «здувся» та відійшов від волонтерства. У мене немає такої можливості: не можу ні здатися, ні відійти. Поки мій чоловік воює, буду і я воювати. Я з багатьма військовими знайома, бо у мене чоловік військовий. Та коли військові наразі кажуть: нам потрібні туалетний папір чи сигарети, питаю: «Сигарети та бумагу собі не купите?» Коли дрон, планшети, тепловізори чи навіть форму просять, бо вона швидко зношується, – так. А «на пакуріть» – ні. Мої хлопці кажуть: «Жанна, та все у нас є».

Буває і нині, коли пацани на тушонці сидять, і їм хочеться помідорів, огірків… – можу понять та допомогти. І Сергій ніколи не відмовить, допоможе. А коли кажуть: ми голодні, нам соплі витріть, – вибачте.

Ось така жива тканина життя. Ми всі один одного підтримуємо. Так, як треба. А Сергій надійний хлопець. Коли ми зустрічаємося, завжди хочеться подати руку та обнятися”.

Заради добрих справ об’єднати людей

Андрій Хижній також із розумінням ставиться до нинішніх реалій, коли люди втомлюються, коли гуманітарний потік меншає, коли благодійники переформатують допомогу на інші напрямки. “Та треба зважати на те, яке значення має залізниця, як навантажені її працівники. Надаємо евакуаційні потяги, доставку гуманітарної допомоги, санітарний, військовий транспорт – ми ж вирішуємо величезну кількість задач. Безкоштовно, бо держава цю роботу не компенсує. А люди, які працюють на залізниці, як і усі на прифронтовій території, перебувають у стресовому стані. Хтось хоче переїхати у спокійніше місце. Нам же треба втримати їх – допомогти, показати їхню значущість, цінність. Тому що, якщо всі поїдуть звідси, тут життя зупиниться. Ніхто не зрушить нікуди… І тому я дуже вдячний Caritas та Сергію Макоті за розуміння наших реалій та постійну підтримку наших робітників”.

Викликає повагу Сергія заступниця Оріхівського міського голови Світлана Мандрич, яка залишалась в рідному місті та до останнього шукала можливість надати містянам допомогу, співпрацювала із Сергієм… “Хтось повиїжджав, хтось у Запоріжжі сидів, а вона організувала допомогу містянам…” – згадує Сергій Макота. Та дуже не подобається йому, коли людина щось зробила, а її за це хейтять. Бо хто робить, той на виду, і потребує поваги: “Кожен має робити щось. Якщо не можеш бути військовим з якихось причин, допомагай, як можеш, сам, – заохочуй, об’єднуй людей”.

З головою адміністрації Малої Токмачки Анатолієм Малахатком, із головою Комишуваської громади Володимиром Карапетяном – Сергій має постійне спілкування та надає необхідну підтримку.

Триває гуманітарна допомога Малій Токмачці, потреби формує міський голова Анатолій Малохатко. Постійно опікується Сергій Макота Таврійською громадою. Привозили їжу для військових, місцевим жителям надавали допомогу. Микола Свириденко, голова громади, для Сергія – “дядь Коля”, із ним має спільні сторінки біографії, тож, і повну підтримку та порозуміння. “Передайте Сергію, що він молодець”, – ось таку ще маємо подяку до параду подяк.

Це ж подяка Сергію Макоті від голови Запорізької державної обласної адміністрації, начальника обласної військової адміністрації Юрія Малашка: “за активну громадську позицію та особистий вклад у розвиток волонтерського руху”

Від Таврійської громади, за підписом голови Миколи Свириденка: “за неспинну роботу з волонтерської діяльності”.

Від голови Пологівської районної державної адміністрації району, начальника районної військової адміністрації Артура Крупського “за особистий внесок у розвиток волонтерського руху, служіння благодійній справі та надання гуманітарної допомоги мешканцям”.

Дякує головний лікар Центру медико-санітарної допомоги Преображенської сільської ради Пологівського району Вікторія Козир “за матеріальну підтримку: дуже приємно працювати з людьми, які вболівають за життя і здоров’я людей. Поки такі люди живуть і працюють, буде жити і наша нація українців!”

Подяка від Хортицького полку підписана командиром добровольчого формування запорізьких територіальної оборони «Хортицький полк» Юрієм Ружиним: “За допомогу підрозділу територіальної оборони”.

Дошкільний навчальний заклад ясла-сад «Вишиваночка» ЗОР, директор Олена Старинцева, дякує за своєчасну, значущу і вагому допомогу щодо прийому ВПО…

Селищний голова Комишуваської сільської ради Юрій Карапетян вдячний за надання гуманітарної допомоги, підтримку мешканців громади у зоні проведення бойових дій, злагоджену і плідну взаємодію.

Від сільського голови Малої Токмачки Анатолія Малахатка – за високий прояв патріотизму, проявлені турботу, доброту, милосердя та всебічну підтримку жителів Малотокмачанської громади.

За активну підтримку мешканців Преображенської селищної громади вдячний селищний голова Володимир Сідун.

Від виконавчого комітету Оріхівської міської ради – міський голова Андрій Хворостянов: “за людяність та безкорисливу працю на благо нашої Батьківщини, невідкладну та своєчасну допомогу. Яка з перших днів війни надається мешканцям Оріхівської громади…”

Від колективу КНП «Оріхівська БЛІЛ» головний лікар Наталія Бєлова – “за надану вами гуманітарну допомогу медичним працівникам. Дякуємо за небайдужість у цей важкий час”.

За допомогу працівникам АТ «Укрзалізниця» – членам профспілки залізничників та транспортних будівельників – подяку підписали начальник СП «Запорізька дирекція залізничних перевезень АТ «Укрзалізниця» Ігор Трибіс та голова Запорізької територіальної профспілкової організації Придніпровської залізниці Андрій Хижній.

Наше коріння нас живить

– Що дає сили триматися зараз? – питаю Сергія Макоту. – Бо нині хтось ніби втомився та шукає можливості відволіктися, не думати по те, що відбувається…

– Насправді тримає ідея України та українців. Моя бабця має 96 років, вона зв’язкова УПА, була репресована. Мій прадід був січовим стрільцем, служив ще в австрійській армії. Це моя родинна історія, вивчена з досвіду рідних людей. Ми як боролися за Україну за тих історичних обставин, так і боремося. Бо насправді, росія та ссср – це одне обличчя узурпатора, яке, починаючи з катеринівських часів, впродовж радянських часів, нищило українську ідентичність.

Розуміти треба: ти українець, це твоя земля, і ти на цій землі потрібен. А на інших землях ти зазвичай нікому не потрібен.

– Ми поговорили про минуле та реалії. А яку ж мрію має Сергій Макота?

– Короткострокову – щоб перемогою закінчилася війна. А довгострокова мрія – це щоб люди відчували себе господарями своєї країни… Ось згадую Оріхів – гарне місто. Скаже хтось, що багато в Україні гарних маленьких міст. Але в Оріхові це виглядало особливо для мене мальовничо та затишно… Здається, нічого особливого – будиночки, прибудинкова територія, зелена зона… Та перед кожним домом ягідні кущі, квіти, клумби. І всі їх доглядають. І бабуля моя доглядала. Тож, скільки я пам’ятаю себе – довкола будинку були квіти та смородина.