Теми табу для запорізьких літераторів
Поняття “табу” асоціюється в першу чергу зі зпопсованим і вже просто метафізичним терміном, як “свобода слова”. Якщо облишити ці рефлексії, то другою асоціацією постають морально-етичні норми. Спробуємо відійти від цих стереотипів і звернутися до суто запорізьких заборонених тем.
Перша тема, стосується поширеного твердження про те, що Запоріжжя за своєю суттю є “робочо-крестьянським містечком”, що не могло не відобразитися на його соціокультурному просторі. Про це не говорить тільки лінивий. Особливо на те полюбляють нарікати представники так званої “наукової та творчої інтелігенції”. Іноді, навіть, це вважається гарним тоном поблажливо знизити плечима, мовляв: "Ну, це ж Богом забута провінція – що з неї візьмеш". Проте далі приватних розмов, ці сентенції не йдуть. Бо, як то кажуть, “лежачого не б’ють”. Також ці теми поруч з самими "робочо-крестянами" не порушують через таку собі “політ коректність”. При цьому саме поняття “селянсько-пролетарського” прошарку населення є умовним, оскільки словосполучення “потомствєнний запоріжець”, погодьтеся, викликає кумедний ефект й похвалитися цим може дуже маленький частина городян. Тож під цим терміном ми розуміємо специфічні умонастрої, поведінку, лексику, звички, приватні уподобання та життєві орієнтири, що набувають вкрай маргінального значення. Маргінальне ж традиційно виступає противником високого мистецтва та інших “найгуманніших” та “найцінніших” здобутків людської цивілізації. Це оте профане, які згідно з законами драматургії слід висміювати, як щось недоцільне і недолуге. Але ми вже з’ясували, що нижче поясу не б’ють й окрім того, не слід забувати про толерантність. Крізь призму цього якось зовсім відкидається думка про те, що маргінальне середовище може створити свою культуру, яку навіть, важко назвати субкультурою, оскільки в разі її існування її носіями виступить відчутно не малий відсоток населення. Певну спробу в естетизації запорізької маргінальності у своїй прозі та поезії зробив Павло Вольвач. Вона є невід’ємною складовою його “Я”, якого він не соромиться, а навпаки готовий виносити на показ.
Щось подібне у своїх оповіданнях робив і Володимир Філь. Тільки на відміну від Вольвача, він не естетизував, а скоріш констатував “той бік” життя нашого міста. Філь не прагнув показати його специфічну красу, а подавав як даність. Ніби говорив: “Ось, що коїться на задвірках. Ось як живуть ті, на кого ви або просто не звикли звертати увагу, або лише читаєте про них у кримінальній хроніці”. Але це не цікаво запоріжцям. Або вони не звикли цікавитися цим, бо це не приваблю тих хто міг би подати їм це для осмислення: журналістам, літераторам, художникам, фотохудожникам, тощо. Оскільки в усьому зараз мусить домінувати гламур. Тож набагато концептуальніше малювати гладких красунь в боа і перуках, фотографувати млосних задумлених німфеток на трамвайній зупинці, писати про феєричні вечірки, строкату богему і хоч і убоге, проте попри всі “але” начебто “світське” життя громадян міста. Цей різновид табу, слід окремо відмежувати від усіх інших запорізьких тем. Оскільки на відміну від них, ось це презирство до “маргінальності” зумовлено не мораллю, чи іншими знайомими нам з пелюшок причинами, а певними тенденціями. Модою на конкретні речі. Вони ж, у свою чергу, породжують таке явище, як “провінційний глазур”, висміяння якого створює нове табу, адже як можна висміювати те, що подається нам як життєва цінність? Хоча, можливо це і не потрібно – достатньо з нас колоритної Проні Прокопівни, як живої ілюстрації до цього фарсу.
Другою темою, яку можна віднести до табуйованих для запорізьких літераторів, це “якесь не таке” опрацювання образу козаків. Оскільки вони в нас лицарі на білих конях, що невтомно зранку до вечора захищають багатостраждальну Неньку-Батьківщину. Квінтесенція честі і гідності українського народу. Якщо ж згадати про те, що для багатьох українців вони мало чим різнилися від розбійників з широкої дороги, то якось це не в’яжеться з нав’язаним нам стереотипом. Також не слід забувати, що на Січі, як і у будь-якій закритій чоловічій системі де не було жінок, мусили бути “не уставні” стосунки між братами за зброєю. Думаю, якщо звернутися до ретельного дослідження архівних даних, ми зможемо дізнатися чимало цікавих і пікантних подробиць з козацького життя. Хоча, ввести ці відомості до художньої літератури наважиться далеко не кожен, щоб не отримати конфлікту з поборниками сусального козацького міфу.
Третя тема є дещо утопічною і потребує обережного опрацювання автором, щоб, не дай Бог, його дії не підпали під заклики про порушення територіальної єдності України. Звучить вона так: “Запоріжжя, як автономна республіка”. Підштовхнули мене до неї роздуми одного мого знайомого, який зауважив, що територія на якій знаходиться наше місто завжди відзначалося своєю своєнравністю. Не будемо занурюватися у часи Скифії, і згадаємо лише Запорозьку Січ, або Гуляйполе Нестора Махна. Посилаючись на них мій знайомий наполягав на тому, що у запоріжців в крові бути анархістами і не визнавати жодної влади. Художнє осмислення цього на ментальному рівні наших співгромадян, а також дослідження-роздуми стосовно економічної і промислової спроможності Запорізької області бути автономною республікою могли б стати цікавою основою для роману чи повісті. Але знову ж таки, треба бути в цьому доволі обачними, щоб не познайомитися з хлопцями з СБУ у більш “інтимній” обстановці.
Під четвертою темою також можна уявити альтернативну дійсність сучасного Запоріжжя. Припустимо, що столітнє перебування впритул з кримськими татарами і спілкування з турецькими турками вплинуло на те, що на сьогодні наша область є мусульманською. Авжеж, не ортодоксально, а в м’якій ліберальній формі. Можливо жінки і не ходять вулицями у паранджі, проте вкривають голову хустинкою, чоловіки (час від часу) звіряють свої дії і помисли з Кораном, всі вони моляться Алахові, а містом то тут то там видніються різнокаліберні мечеті. Звідси й інші особливості місцевого національного колориту в формах етикету, мистецтві, побуті, провінційній поп-культурі.
Всі ці міркування потребують якогось підсумку. Нехай ним виступить припущення, що суто запорізьких табуйованих тем, які б мали не приватний характер і набували загальноміського значення набагато більше і колись вони вийдуть на публічне коло обговорення де якому запоріжці зможуть відверто зазирнути в очі усім своїм “незручностям”.
Олесь БАРЛІГ
26.06.2009
Редакция не несет ответственности за содержание материалов. Мнение авторов может не совпадать с мнением редакции
Голова літературного клубу «99». Керівник літературної студії при Студентському центрі культури Запорізького національного університета. Співорганізатор і співучасник літературних перформенсів «СЕМИРЕЧЬЕ», «ВЕРТИКАЛЬ» й першого в Запоріжжі турниру слем-поезії. Головний радактор запорізького самвидавчого літературного альманаху «ЧАС’НИК». Друкувався у літературних альманахах «Нова проза» (№ 1, 6, 8), «От сердца к сердцу», «Золота доба», літературному журналі «ШО», запоріжській періодиці. Лаурет обласного конкурсу для обдарованої молоді у номінації "Література" в 2003 році. Увійшов до книжки «Антологія 100 молодих поетів України» випущеної у 2006 році Одеським земляцтвом.
