30
от автора

Голова літературного клубу «99». Керівник літературної студії при Студентському центрі культури Запорізького національного університета. Співорганізатор і співучасник літературних перформенсів «СЕМИРЕЧЬЕ», «ВЕРТИКАЛЬ» й першого в Запоріжжі турниру слем-поезії. Головний радактор запорізького самвидавчого літературного альманаху «ЧАС’НИК». Друкувався у літературних альманахах «Нова проза» (№ 1, 6, 8), «От сердца к сердцу», «Золота доба», літературному журналі «ШО», запоріжській періодиці. Лаурет обласного конкурсу для обдарованої молоді у номінації "Література" в 2003 році. Увійшов до книжки «Антологія 100 молодих поетів України» випущеної у 2006 році Одеським земляцтвом.

последние статьи
контакты

E-mail:

ОЛЕСЬ БАРЛІГ

Деякі особливості літературної провінції

Журналісти час від часу послуговується такими поняттями, як “сучасна запорізька література”, “місцевий літературний процес”. Вони чіпляють мою увагу мов гачок, але прочитавши їхній матеріал, частіше за все, розумієш, що щойно вкотре проколов голкою чергову мильну бульбашку.

Коли півроку тому я організовував перші відкриті круглі столи присвячені сучасній запорізькій літературі, то зіткнувся... Ні, не з супротивом, і не скільки з байдужістю, а скоріш подивом: “Як, тут що – відбувається якась література?”. Утомлено зітхаючи я відповідав вже майже завченою промовою про тих, чиї імена соромно не знати, якщо ти журналіст, літературознавець, або сам автор художніх творів (гаразд, облишимо вже в спокої пересічних громадян й не висуватимемо їм таких вимог). Але, попри всі словесні акробатичні номери, поклавши руку на серце зізнаєшся сам собі: запорізьких літературних прецедентів про яких варто і цікаво говорити не так-то вже і багато.

Більшість діагностує потужність літературного життя по діяльності різноманітних літоб’єднань (спільнот, клубів тощо), презентації книжок та альманахів, публікаціям у пресі. Розглянемо ці категорії по черзі.

Як це не сумно буде констатувати, але час літоб’єднань відійшов у минуле. Зараз всю інформацію про літературні фестивалі, конкурси, публікаціі в періодиці отримують з інтернету не виходячи з будинку. Там же ж – розмаїття сайтів, на яких можна викласти свої твори, отримати на них критику і познайомитися з іншими авторами. Так зникає прив’язка до конкретного місця. Раніше, відвідуючи якусь місцеву спільноту, літератор знав поіменно колег по перу, що живуть з ним в одному місці і благоговів перед місцевими письменниками-авторитетами. Тепер цей же літератор особисто знайомий з найбільш цікавими, на його думку, авторами з Харкова, Санкт-Петербургу, Львова, Варшави тощо. Літературне об’єднання втрачає необхідність у своєму існуванні. Ті ж що досі існують згуртовані скоріш особистими стосунками (повагою, дружбою) ніж творчими. Адже досягаючи певного рівня майстерності автор не бачить вже потреби в тому щоб обговорювати свої твори у вузькому колі, усно вислуховувати зауваження – він просто друкує їх і читає на них критику у фахових журналах (або ж на відповідних блоґах в мережі). Якщо ж автор не отримав розвитку, він або перестає писати, або продовжує відвідувати коло таких ж як і він літераторів, де залишається єдине – запевняти один одного в тому, що вони знаходяться в літературі. А тут вряди-годи, якась місцева газетка опублікує пару віршиків – ще одне плідне підґрунтя для того, аби щиро вірити в те, що ти Письменник. Окремо, як пострадянський синдром, зберігається чаруючий пієтет перед обласним відділенням спілки письменників України. Нерідко відбувається це таким чином – батьки  дізнавшись, що їхня дитина пише вірші тягнуть її за ручку до “довірених облич” Спілки, мовляв, “Там тебе навчать, як треба писати, а ще й надрукують. Може ти в нас ще й відомим письменником колись станеш”.

Звернемося до видавничої діяльності у провінції. Як правило редактори літ-рубрик в обласній чи районній газеті безбожно відірвані від уявлення про те, що таке сучасна українська література. Це засновники заповідників для “шевченківщини”, “єсенінщіни”, “ліникостенівщини” і різного іншого спрощеного і порожнього сурогату літератури. Подібної політики нерідко притримується і редактори альманахів та журналів. Разом з тим існує ряд всеукраїнських популярних і авторитетних літературних видань в які кожен має змогу надіслати свої твори. Проте їхні назви і престижність публікації у них, частіше за все, лишень порожній звук для провінційного літератора, оскільки далі свого носа він дивитися не звик. От і з’являється парадокс – письменник відомий завдяки своїм публікаціям в інших містах і за кордоном, але незнайомий місцевому літературному середовищу.

В цій ситуації ми маємо як правило два полюси. Перший – літератори, що кочують з одного літоб’єднання на інше (згідно з графіком їхніх засідань), читають там один одному свої “нетлєнки”. Можуть видати за свій кошт, або силами свого підприємства власну збірку більший наклад якої лежатиме у них вдома вкриваючись пилом і повільно розсмоктуючись силами родичів та знайомих. Зазвичай вірять, що це і є справжній “літературний процес” і вони до нього активно долучені. Другий полюс – учасники багатьох всеукраїнських фестивалів і конкурсів, регулярно друкуються в різноманітних літературних виданнях. Деякі з них мають власні книжки виданні у престижних видавництвах. Спілкуються з іншими авторами через різноманітні канали зв’язку в Інтернеті. Не є активними відвідувачами літоб’єднань, оскільки не вважають їх цікавими для себе. Не ідентифікують себе учасниками місцевого літературного процесу, бо не бачать його як такого.

Тепер подивимося на все це очима журналіста, який повинен, начебто, висвітлювати літературне життя міста, району, області. Зазвичай більшість місцевих літоб’єднань є добре йому відомими. Він приходив на них кілька разів, спостерігав вигорілі обличчя людей, що з року в рік пишуть те саме і живуть за принципом “кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку”. Дивиться на них журналіст і думає: “Як же ж про це писати?” і рішення приходить вмить – ніяк. Краще оминати все це взагалі. А як не буде чим забити сторінку – завжди можна всунути замітку про презентацію збірки якоїсь “Мані Попупенко”. В деяких ж “придержавних” газетах навпаки прийнято при першій ліпшій нагоді сувати де тільки можна усю ту “шевченківшіну” і безупинно кричати про “патріотизм” і “духовність”, а як приклад, ось вам – низькохудожні вірші дресированих дітей у вишиванках.

Схожу позицію займають і філологи при університеті. Коли їх запросили до обговорення сучасних літературних процесів в Запоріжжі, вони відповіли, що не збираються витрачати свій вихідний день на бозна що.

Певну роль в окресленні новітнього літературного життя міста та області могла б відігравати і бібліотека. Однак завітавши до обласної бібліотеки імені Горького ви зустрінете в каталогах повно інформації про зображення Дніпрогесу в літературі, класову рівність в прозових і віршованих творах та інше, що тяжіє за свою актуальністю в кращому разі до середини минулого століття. Все ж інше – поодинокі статейки, що не відображають того публіцистичного “струмка” стосовно запорізької літератури, що хоч і куцо, але таки крапав вряди-годи у пресі за останні три роки.

Мета цієї публікації полягає не в тому, аби зайвий раз підкреслити “як все погано з літературним життя в Запоріжжі”. Усіма цими роздумами мені б хотілося долучити запоріжців до обговорення багатьох проблем, що назріли в нашій літературі. Адже тільки виносячи їх на широкий загал ми почнемо їх обговорювати, а в процесі діалогу у нас є можливість зробити щось з тим глухим кутом, в якому зараз знаходиться запорізький літературний процес.

Олесь БАРЛІГ


Обсудить на форуме >>>

24.05.2009


 

Редакция не несет ответственности за содержание материалов. Мнение авторов может не совпадать с мнением редакции

Запорожье и область | Новости Запорожья и области RSS 2.0 | | follow us on | читайте нас в |