«Вмів починати життя заново»: мати загиблого Сергія Дьоміна про «справу паламарів», фронт і рік надії

04.07.2026

Життя Сергія Дьоміна могло би стати сюжетом для художнього фільму. Запоріжець, перспективний спортсмен, викладач, людина, яка мріяла навчатися медицині й допомагати іншим, він пройшов через одне з найрезонансніших кримінальних проваджень в історії незалежної України – так звану «справу паламарів».

Після вибуху в Свято-Покровському храмі Запоріжжя у 2010 році Сергій Дьомін разом із братом Антоном Харитоновим та Євгеном Федорченком опинився серед обвинувачених. Упродовж багатьох років ця справа викликала гострі дискусії в українському суспільстві. Правозахисники, журналісти та адвокати неодноразово заявляли про численні порушення під час слідства, повідомлення про застосування тиску й катувань, а також про суперечності в доказовій базі. Згодом справу визнали сфабрикованою, а незаконно обвинувачуваних звільнили з під варти.

Після років боротьби Сергій повернувся до мирного життя. Працював викладачем, займався спортом, створив родину. У січні 2025 року чоловік приєднався до лав 141-ї окремої механізованої бригади. Виконував бойові завдання на Покровському напрямку.

Під час одного з бойових виходів Сергій разом із побратимами опинився в надзвичайно складних умовах. Згодом рідні втратили з ним зв’язок. Майже рік родина захисника жила між надією і відчаєм, вірили, що він перебуває в полоні, зверталися до волонтерів, державних органів і міжнародних організацій. Лише після експертизи ДНК рідні отримали страшне підтвердження – Сергій загинув, захищаючи Україну.

Про дитинство, непростий шлях через роки боротьби за справедливість, службу на фронті, материнську віру та пам’ять про сина ми поговорили з його мамою Ольгою Дьоміною.

Ольга Дьоміна

«Він ніколи не ставив себе на перше місце».

– Сергія я народила дуже рано, мені ще не було й вісімнадцяти років. Ми з ним виросли майже разом. Тому були не лише мамою і сином, а й дуже близькими друзями, — згадує Ольга, з любов’ю дивлячись на фоно сина, — Сергій був дуже товариським. Йому завжди подобалося бути серед людей. У школі навчався майже на відмінно – буквально кількох балів не вистачило до золотої медалі. Він дуже багато займався спортом. Спочатку це був бокс, потім – легка атлетика.

Спорт поступово став невід’ємною частиною його життя. Сергій виступав на всеукраїнських і міжнародних змаганнях, знаходив друзів у різних містах і країнах, але, за словами матері, перемоги ніколи не були для нього головним.

– Він умів радіти не лише своїм результатам. Якщо вигравав хтось інший, Сергій щиро вітав і підтримував. Заздрості в ньому не було взагалі. Він був надзвичайно добрим. Навіть занадто добрим. Іноді мені хотілося, щоб він був жорсткішим, бо люди часто користувалися його добротою. Але таким він уже був. Якщо Сергій щось обіцяв, він обов’язково це виконував. Для нього слово було справою. Себе він завжди ставив на останнє місце. Спочатку думав про інших, а вже потім – про себе. І ще він був дуже справедливим. Якщо бачив неправду – не мовчав.

Після школи Сергій вступив до університету. Згодом перевівся на спортивний факультет і закінчив навчання з відзнакою.

– Він працював викладачем олімпійського спорту. Його дуже любили студенти. Навіть після закінчення навчання телефонували, приходили по пораду, запрошували на свої заходи.

Сергій Дьомін. Фото з архіву Ольги Дьоміної

За словами Ольги, в університеті Сергію пропонували залишитися працювати, однак він не хотів усе життя провести в одному місці.

– Йому завжди було цікаво розвиватися. Потім він працював керівником бази відпочинку на Хортиці. Якщо виникали якісь конфлікти, він завжди намагався вирішити їх спокійно. А коли комусь була потрібна допомога, Сергій був одним із перших, хто відгукувався.

Попри роботу й спортивну кар’єру, Сергій не переставав навчатися й будувати нові плани.

– Він дуже хотів вступити до медичного університету. Його цікавила спортивна медицина, реабілітація. Казав, що після важких травм людям потрібен не лише лікар, а й людина, яка допоможе знову повірити в себе. Мріяв створити власний реабілітаційний центр або працювати тренером із дітьми. Сергій дуже любив дітей. Умів знайти до них підхід. Мені здається, у нього це виходило якось природньо.

У житті Сергія міг бути й інший шлях, розповідає Ольга.

– Йому пропонували контракт тренера в Бахрейні. Це була дуже хороша можливість. Але саме тоді він отримав травму, і поїздка зірвалася.

Джерело: forpost.media