Історія виживання в полоні: відверта історія захисника «Доцента»

04.07.2026

У центрі підтримки переселенців «Я — Маріуполь» відбулася щира та щемлива зустріч. До маріупольців завітав їхній земляк — військовослужбовець із позивним «Доцент». У мирному житті він 18 років присвятив вищій школі: працював завідувачем кафедри та проректором з наукової роботи. Проте у 2017 році доля звела його з полком «Азов», а наприкінці 2020 року він підписав контракт. Далі були оборона Маріуполя, «Азовсталь», Оленівка, важкий полон, виснажливий етап та довгоочікуваний обмін у вересні 2022 року.

Сьогодні «Доцент» продовжує службу, але знайшов час, аби поділитися з маріупольцями своєю історією виживання, де знайшлося місце і для інтелектуального протистояння ворогу, і для гумору, який рятував життя.

Про Маріуполь та початок служби

«Маріуполь став для мене рідним. З 2017 року я часто бував там, а з кінця 2020-го вже підписав контракт і служив. У самому місті я бував наїздами — два дні на тиждень приїжджав читати лекції для особового складу, а пів дня ми ще їздили по школах, зокрема працювали з 10-ю школою. Основне ж місце моєї дислокації було в Юр’ївці.

Коли сім’я приїжджала, товариш знімав квартирку на проспекті Будівельників, я просив її у нього. Зараз дуже хочеться знову пройтися цим проспектом, заглянути у «Веселку»… Війна зараз пішла в інший напрямок, у росіян проблеми, на які вони не сподівалися. Будемо сподіватися на краще», — говорить Доцент.

Доцент

Як філософія Канта врятувала від побоїв в Оленівці

Розповідає далі: оли ми опинилися в Оленівці, туди зайшла російська Федеральна служба виконання покарань (ФСВП). Офіцери там були, м’яко кажучи, не дуже хороші люди.

Одного разу мене заводять на допит. Офіцер починає сам себе накручувати, щоб розпочати фізичний вплив. Бігає навколо і кричить:
-Снимай китель! Снимай футболку!»
Я знімаю. Він зупиняється, дивиться на мене і з матюками питає: «Что это у тебя такое? Почему у тебе нет татуировок?»
Я відповідаю: «Не могу знать».

Тоді інший піднімає мою анкету і каже: «О, ты доцент». Я намагаюся якось згладити ситуацію, питаю: «Прошу прощения, а как к вам обращаться? Товарищ офицер или ваше благородие?»
У нього в голові щось починає перебудовуватися, він заглядає в особисту справу: «И ты что, защищался? И что у тебя за тема диссертации?»

Поруч сидять двоє інших — взагалі «не відстрілюють», що таке дисертація. Один із них, східної зовнішності, російською дуже погано розмовляв. Я думаю: «Господи, що тобі скаже моя тема з філософії?»

Але відповідаю як є:
«Рефлексія метафізики держави Еммануїла Канта, історико-філософський аспект».
Він завис. Пауза. І тут той, що сидів збоку, підскакує, показує на мене пальцем і кричить: «Видишь, немец, немец! Иммануил Кант!»
Я, не дивлячись на нього, звертаюся до старшого: «Никак нет. Российскоподданный».
Адже коли Кенігсберг був окупований під час війни з Пруссією, Кант встиг прийняти російське підданство. Офіцер дивиться на мене: «Нет, ну Кант он не фашист».

У цей момент двері відчиняються, заводять ще одного азовця, у якого на долоні витатуйований тризуб. Охоронці одразу оживилися, поставили його до стіни і почали бити дубинкою по долоні. Я розумів, що зараз буде моя черга. Але повз проходив офіцер ФСБ. Побачивши це, він зупинив побої (вони його чомусь дуже боялися) і забрав мене з собою, сказавши: «Он со мной».

Доцент

Інтелектуальні дуелі з ФСБ та «блокнот з триколором»

«Мене забрали два офіцери, які представляли якийсь гуманітарний відділ. Вони ходили в цивільному, зверталися на «ви», але відчувалася грунтовна освіта рівня МДУ. Їм було щиро цікаво, чому ми, азовці, такі і чим відрізняємося від росіян.

Вони дали мені завдання: «Напишіть, чим русские відрізняються від українців». Я кажу, що расово ми не відрізняємося, навіть мовою часто ні, але відрізняємося світоглядно. Вони попросили розписати. Я побідкався, що немає чим писати, і мені видали блокнот та ручку.

Цей блокнот став моїм скарбом. На ньому був зображений російський триколор та прапор «ДНР», тому під час постійних обшуків у бараці його просто не чіпали. Я став «модним» на бараці, вів там облік книг, які згодом вдалося зібрати. Пізніше блокнот все ж забрали, але певний час він нас рятував», — зізнається військовий.

Одного разу цей ФСБшник викликав мене і поклав на стіл книгу Олеся Бузини: «Зачем вы его убили?»
Я відповів: «Я не вбивав. Я б краще з ним дискусію вів, хоч і не згоден з його поглядами». …
Книгу він мені залишив.

«Згодом мене викликали знову. Там був старший ФСБшник, який розпитував про націоналізм (він був дуже підкований, казав, що сам був на Майдані з їхнього боку, розпитував про Богдана Червака). І з ним був молодий стажер. Цей стажер почав сипати штампами: «Да вы нацисты, вы то, вы се…» Старший каже мені: «Ну, отвечайте». Я почав розбирати аргументи цього хлопця один за одним. Той не знав, що відповісти, і старший його виставив: «Достаточно, молодой человек, идите готовьтесь». На прощання мені дозволили забрати цілий пакунок книг. Я тягнув їх на барак щасливий», — говорить Доцент.

Як книги рятували душі

Чоловік розповідає, що коли виходили з «Азовсталі», він намагався занести вісім книг, які знайшов у руїнах: фізику, математику, детективи, жіночий роман — аби хлопцям було чим зайняти мізки. Але на обшуку все викинули на смітник, залишивши лише фантастичний роман «Повстання світів» Вілсона. Проте пізніше наші нацгвардійці чи морпіхи, яких виганяли на роботи, тихенько підібрали ті книги зі смітника, і вони пішли по бараках.

Коли всі прочитали роман, з’явилася Біблія. Її прочитали абсолютно всі: мусульмани, атеїсти, рідновіри. Потім читати стало взагалі нічого — хоч цінники читай. Тоді я вдався до хитрощів. Під час розмови з ФСБшником сказав: «От ви дали мені Українофоба [Бузину] почитати. А дайте ще якогось українофоба. Булгакова, наприклад? «Майстра і Маргариту», «Собаче серце», «Фатальні яйця». Ви ж хочете російську культуру прищепити?» Він погодився.
Я попросив ще Олексія Толстого («Ходіння по муках»), Шолохова («Тихий Дон») та Яна («Чингісхан»).

«Так у нас з’явилася література. Ми читали її по другому колу, переосмислюючи дитячі враження у віці під 50 років. Була й поезія Срібного віку. Коли хлопці зовсім занепадали духом, ми грали в дитячу гру — ворожили по книзі. Хтось називав сторінку і рядок, а я зачитував. Збіги були неймовірні. Боєць із Маріуполя з позивним «Харон» назвав рядок, я відкриваю — а там вірш Олександра Блока про Харона, який перевозить душі. Це допомагало людям хоч на мить переключитися від постійної напруги.

Був випадок, коли до нас потрапила єдина книга українською мовою — мемуари кубанського отамана Шкуро «Записки кубанського партизана». На обкладинці він був у російській козацькій формі. Охоронці-вертухаї взагалі не дивилися, що всередині написано українською. Бачать російську форму — значить, книга «хороша, нормальна», і пропускали», — зізнається боєць.

Стівен Сігал та виклик «раз на раз»

Після того як росіяни підірвали барак з полоненими, в Оленівку привезли американського актора Стівена Сігала — очевидно, щоб збити інформаційний шум. Він ходив по бараках з охороною і шукав у бійців «нацистські» татуювання.

Забігає до мене в кубрик 18-річний хлопець: «Доцент, там Стівен Сігал!».
Я кажу: «Одягни панамку, тобі голову напекло». Але дійсно, заходить Сігал. Наказують роздягнутися. Хлопці знімають футболки — а там або взагалі нічого немає, або якісь ромашки та котики. Сігалу стало нецікаво, і вони пішли далі.

Проте під вечір він ще гуляв біля бараків. Один наш боєць, гурівець, який досконало знав англійську, повісився на грати і почав кричати йому англійською: «Тобі не соромно? Ти знімався у фільмі «В облозі», де боровся проти терористів на авіаносці, а тепер ти сам за терористів!» Сігал удав, що не розуміє.

Тоді інший наш боєць, худющий, але міцний (він постійно тренувався в полоні), закричав: «Давай по-чесному, виходь раз на раз!».
Сігал розвернувся і пішов. Хлопці потім жартували: «Дружище, ти б його не стягнув, бачив, яке тулуб ходить на путінських харчах?» А той відповідає: «Нічого, я б його придушив».

Побут, голод та «Наполеон» з хліба

«Наш розпорядок дня починався о 5:00 ранку. Я вставав і робив фізичні вправи. Це було життєво необхідно. Ті, хто економив сили і просто лежав, швидко втрачали тонус м’язів і падали непритомними, щойно вставали з ліжка. Бували випадки, коли хлопці падали головою об цементну підлогу і отримували струси мозку. Тому спортсмени та тренери радили хоча б мінімально рухатися. Після вправ я обливався холодною водою у напівпідвальному приміщенні.

З їжею та водою була катастрофа. Воду нам привозили пожежними машинами з якогось ставка в Донецьку. Вона була зелена. Наші хлопці-строчники, яких виганяли на розчищення території, потайки збирали порожні пластикові пляшки і передавали нам на барак. Пляшка була дорогоцінним скарбом. Я наливав туди цю зелену воду, ставив на вікно, вона відстоювалася, осад осідав, і тоді верхній шар можна було пити.

Годували жахливо. Вранці могли дати макарони з хлібом. В обід — суп або щі (просто шматок капустяного листа, крупа і, якщо пощастить, картоплина). На вечерю давали нешліфовану ячну кашу («січку») з дрібною рибою, яку зазвичай купують котам. Але для нас це було неймовірно смачно.

Хліб часто був глевким, ураженим грибком. Дівчата-кухарки (серед яких були й наші азовочки) намагалися його пропікати, але не виходило. Ми цей хліб замотували в хустинку і сушили на сонці. За добу він висихав. Потім я сідав біля єдиного на камеру китайського електрочайника (який постійно горів, і хлопці ремонтували його за допомогою саморобних інструментів із дроту), наливав окріп у пластиковий стаканчик, брав цей сухий шматок хліба, уявляв, що це кава з тістечком «Наполеон», і повільно смакував. Це була неймовірна насолода», — триває щемлива розмова.

Тоді люди реально божеволіли від голоду. Молоді хлопці з’їли весь дикорослий виноград навколо бараку — спочатку ягоди, а потім і листя (робили з нього подобу долми). Навіть листя полуниці, що там росла, з’їли під корінь. Листя абрикоса сушили і курили замість тютюну.

Інтерв’ю для НТВ: як «Доцент» довів пропагандистку до істерики

Одного дня в Оленівку приїхала знімальна група програми «Новые русские сенсации» з каналу НТВ. Вони чомусь дуже хотіли записати інтерв’ю саме зі мною. Групу очолював такий собі Олександр та дуже претензійна жінка Наталія, яку я подумки охрестив «шаленою імператрицею». Вона мене просто ненавиділа. Як з’ясувалося, у неї була особиста драма — її чоловік пішов до українки, тому всі її розмови зводилися до брудних образ на адресу українських жінок.

Перші два інтерв’ю у них не вдалися — зробити з мене «упоротого нациста» не вийшло. На третій раз вони приїхали знову. Наталія заявила: «Я вот ночь не спала после нашей беседы». Я подивився на неї і з посмішкою сказав: «Наташа, ну что ж вы так нервничаете? Держите себя в руках, я же женат». Оператори та охоронці в дверях почали реготати.

Олександр запропонував мені випити «Фанти». Для людини, яка місяцями не бачила цукру, це був неймовірний удар глюкози. Я зробив пару ковтків, але вчасно зупинився, щоб не запаморочилося в голові, а пляшку сховав у кишеню для свого друга Петра Супруна (позивний «Дяк»), який мріяв про колу.

Наталія вирішила зайти з козирів: «Мы эксперта с собой привезли!» Я напружився, думав, зараз прийде якийсь професор з доступом до Гугла і розіб’є мене вщент. Але зайшов якийсь «міський божевільний» у купі незрозумілих шевронів, із начесаною на лисину чолкою. Наталія його ніжно гладила по голові, від чого той просто танув.

Цей «експерт» дістав картонну коробку і почав показувати мені предмети, наче на конкурсі:
1. Дістає олов’яного солдатика Першої світової: «Что это? Его нашли в кабинете Редиса!» Я кажу: «Ну, солдатик».
2. Дістає зелений прапор карельського народу з бордовим хрестом: «Вы же не будете отрицать, что это флаг исламских наёмников?» Я відповідаю: «З хрестом?» Всі присутні, включаючи операторів, знову вибухнули реготом.

3.Дістає диплом школи Сціборського і каже, що Сціборський — офіцер австрійського Генштабу. Я його виправляю: «Ні, він служив в Російській імператорській армії, нагороджений орденом Святої Анни. Гугліть».
4. Починає кричати про знак «Ідея Нації» на емблемі «Азова», що це вольфсангель і свастика. Я пояснюю, що це акронім, створений хлопцями в Харкові. І додаю: «Якби вони хотіли взяти символіку СС, то взяли б «Галичину» чи «Вікінг», де служили українці».

Тут Наталія зривається на крик: «Украинцы не служили в дивизии СС «Викинг»!». Я спокійно відповідаю: «Я не фахівець, але читав книгу історика Романа Пономаренка «Українські вікінгі», там йдеться про близько тисячі українців. Гугліть, у вас навіть Скабєєва в ефірі з цією книжкою стояла».

Оператори почали відверто сміятися з Наталії. Вона не витримала, вдарила одного з них по обличчю і вискочила курити. Коли мене вже виводили, вона повернулася. Я вирішив наостанок зіграти роль «женоненависника» і добити її: «Наташа, ну не принимайте так близко к сердцу. Я понимаю, что ваши знания истории близки к нулю. Но в этом нет ничего страшного. Вы же женщина». Вона заверещала: «Ты подонок!», а охоронці, сміючись, виштовхали мене: «Иди, иди уже».

Фільм вони змонтували жахливо. З 7,5 годин зйомок зробили 42 хвилини. Питання брали з першого інтерв’ю, відповіді нарізали з третього. Мої слова перекрутили так, наче я «погрожую Зеленському». Але головне — зробити з мене дурня їм так і не вдалося.

Дорога додому: етап, побої та довгоочікуване «Слава Україні!»

20 вересня 2022 року нас повезли на етап. Нас закинули в КАМАЗ, ми сиділи «по-сомалійськи» — щільно один до одного, ноги перев’язані скотчем. У дорозі у хлопців почалися судоми. В одного бійця була поламана нога, на нього навалилися люди, і він закричав від болю. Його старший брат від безсилля почав крити охоронців матюками.

Охоронець відкрив брезент, зайшов по головах і чомусь вирішив, що кричав я. Почав бити мене прикладом по голові, поки я не знепритомнів. Коли я прийшов до тями, той хлопець знову почав лаятися. Охоронець повернувся і вже дубинкою знову вирубив мене.

Мій товариш із західних регіонів, який завжди звертався до мене на «ви», покликав лікаря, бо у мене явно був струс мозку. Лікар підійшов, спитав: «Кому тут врача?» — і просто швирнув мені в лоб відкритий флакон із нашатирним спиртом. Він розбився об лоб, рідина розтеклася по обличчю, всі навколо закричали від печіння…

Потім нас викинули з машин прямо на асфальт біля літака. Я загубив один черевик, так і йшов в одному. У літаку я опинився поруч зі своїми друзями — «Мангустом» та «Коренем». «Корень» каже: «А пам’ятаєш, минулого року на Миколая я загадав полетіти на літаку в іншу країну? От, збулося».

Ми летіли через Москву. Доба в дорозі — без води, їжі та туалету. З Москви нас переправили до Білорусі. Ми не знали, що нас обмінюють, думали, що везуть кудись на Нижній Тагіл. Я дуже схуд — важив тоді близько 72 кілограмів, сидіти на дерев’яних лавах літака після металевого кузова КАМАЗа було неймовірно боляче.

Коли нас завантажили в автобус у Білорусі, ми відчули м’які сидіння старого «Ікаруса». Очі все ще були зав’язані. І раптом у салон заходить чоловік і каже:

«Слава Україні!»

Ми були абсолютно загальмовані. Чотири місяці полону здавалися вічністю. Нас зустріли, дали воду, телефони. Ти стоїш, ноги затерпли, і думаєш: «Зараз прокинуся, а навколо знову стіни бараку в Оленівці…».

Доцент

Сьогодні багато побратимів «Доцента» все ще залишаються в полоні. Росіяни катують їх, тримають у карцерах із хворими на туберкульоз та ВІЛ. Проте азовець вірить: кожен із них обов’язково повернеться додому, так само як повернувся він — завдяки незламності духу, вірі та інтелектуальній силі, яку ворогу ніколи не здолати.

Джерело: forpost.media