Два тижні тому, 15 листопада, у книгарні «Є» відбувся захід-дискусія «Чим (зараз) хворіє медична реформа?» за участі громадсько-політичних діячів та медичних працівників. На жаль, саме очікуваної дискусії між пересічними громадянами (над якими й проводять чергове дослідження), медичними працівниками та самими реформаторами, не відбулось. І, відповідно, практичної користі від цього заходу теж не було. На мою неписьменну думку, підготовлений захід мусить містити: озвучення мети медичної реформи, окреслення етапів її впровадження та чітке визначення тих етапів, які винесено на обговорення в межах заходу; визначення переліку проблем, які підлягають обговоренню; предметне обговорення сутності проблем.

 

Але, на мою думку, в першій частині заходу обговорення було безпредметним та ні про що. Так, наприклад, Василь Мезенцев (з анонсу заходу: волонтер, громадський активіст, ініціатор змін у системі підготовки лікарів-стоматологів, один з ініціаторів волонтерської стоматологічної допомоги фронту «Дентал-Тризуб») підняв питання щодо необхідності скасування категорій як пережитку минулого. Зав’язалась вузько фахова дискусія, під час якої слухачі могли лише здогадуватись, про які саме категорії йдеться: стан хворого, ступінь фаховості лікаря чи рівень акредитації медичної установи. Далі активіст повідомив, що реформа не зарадить у стоматології, бо у міністерстві не дослухались до його пропозицій. Але якою мусить бути реформа у стоматології він не пояснив, та спікер, представниця Національної суспільної телерадіокомпанії України, не виявила зацікавленості спрямувати розмову у корисне для пересічного громадянина русло… Також пан Василь наголосив, що тепер лікар мусить бути одночасно ефективним менеджером (і ледь не в першу чергу). І у таких не дуже змістовних балачках минули усі 1,5 години заходу.

 

Узагальнюючи почуте, можна підбити такі підсумки:

 

1. Немає нічого безкоштовного, бо усе безкоштовне оплачують платники податків. Тому до реформи – це самофінансування хворих плюс оплата поборів («благодійних» внесків), після реформи – міністерство чітко визначає перелік безкоштовних послуг. До реформи – ніхто не ніс відповідальності за хворого, після – персонально родинний лікар, який знає поіменно усіх своїх пацієнтів. До – безкоштовне відвідування вузьких фахівців, після – безкоштовне лише для тих, хто уклав угоду з родинним лікарем, а решта – лише на платній основі. Тому укладання угоди з родинним лікарем є запорукою можливості отримання безкоштовних послуг. Про це розповіла Аліса Макріхіна, «Офіс реформ».

 

2. До реформи на одного хворого міністерством виділялось 240 грн, а після – 370 грн. До реформи здійснювалось бюджетне фінансування усіх державних медичних закладів, після – установ будь-якої форми власності, але лише тих, які уклали відповідну угоду з Національною службою здоров’я України. Це вже дало можливість адміністраціям відповідних медичних установ підвищити зарплати медичному персоналові.

 

3. Медична реформа вже успішно триває: угоди з родинними лікарями уклали стільки-то там тисяч громадян. Усі проблеми у медичній галузі – то наслідок того, що реформа відбувається поетапно. І зараз відбувається лише перший її етап – зміни у первинній ланці…

 

Нарешті один слухач поставив слушне питання: «На кого спрямована медична реформа й які критерії оцінювання її успішності?», на яке була дана одностайна відповідь: «Спрямована – на пересічного громадянина». Але ніхто із спікерів не зміг пояснити, яким же чином або назвати хоч один критерій спрямування. Лише згадали кількість укладених угод з родинними лікарями, видаючи це за успішне досягнення…

 

Але що бачу я, пересічний громадянин, послухавши (окрім вже згаданих) Галину Азарову (громадський рух «Чесно»), Ольгу Ставицьку (Широківська ОТГ), Ганну Єрьоменко (ГО «Інститут Республіка»), Олену Петровську (експертка з питань впровадження реформи, директорка Центру СНІД):

 

Медична реформа в Україні є антиконституційною (див. ст. 49 Конституції), оскільки:

1.1. Почалась скороченням мережі закладів охорони здоров’я.

 

1.2. Міністерством охорони здоров’я (тобто – державою) офіційно встановлюється лише мізерний перелік безкоштовних медичних послуг, а решта лікувальних заходів відтепер офіційно оплачується тим самим пересічним українцем самостійно.

 

2. Ця медична реформа не спрямована на людину. Так, метою реформи не стало підвищення тривалості життя пересічного українця. Також метою реформи не стало підвищення відповідальності Міністерства охорони здоров’я перед народом України в цілому чи певного медичного закладу перед пацієнтом. Тобто ця реформа не створить нових українських заводів з виробництва лікарських засобів і не збільшить номенклатуру наявних, не припинить обігу підроблених ліків в Україні, нікого не зобов’яже закуповувати якісні закордонні щеплення чи ліки для боротьби з епідеміями, не гарантуватиме застосування придатних реагентів для забору аналізів, не підвищить якості освіти лікарів тощо. Ця реформа не має на меті забезпечення відповідальності медичного працівника за його дії.

 

3. Звісно, усі медичні заклади зацікавлені в отримуванні додаткових 370–240=130 грн на пацієнта. Але тепер адміністрація закладу самостійно ухвалює, скільки з цих 370 грн піде на пацієнта. І ніхто не гарантує, що ця сума буде більшою, ніж є зараз, бо знизу вона жодними нормативами не обмежується… Але та сама адміністрація самостійно визначає суму, яка з цих же 370 грн піде на зарплату лікареві… І ніхто не гарантує, що зарплата лікаря збільшиться. У те, що оклади в адміністрації стрімко злетять вгору – вірю. А от щодо лікаря… І не треба мені розповідати, що ці ж 370 грн стануть джерелом фінансування наукової діяльності лікарів та їх участі у наукових конференціях, дівчата і хлопці!

 

4. Не треба мені розповідати, що медична реформа скасовує «кріпацьке поневолення»людини поліклінікою через те, що тепер угода укладається з родинним лікарем персонально. Бо насправді, не з лікарем, а з установою, де він працює. І якщо лікар переїхав мешкати до іншого населеного пункту, то я за ним не поїду, а піду саме до тієї ж установи, сподіваючись, що адміністрація призначить мені іншого лікаря. А якщо нового працівника треба довго шукати або новий мені не подобається, а у наявних (за штатом) вже немає місць? То піду я, схоже, самостійно до вузьких фахівців і, знову ж таки, – за свої гроші. І що змінилось?

 

Інший випадок: мій родинний лікар – захворів. А інший терапевт каже: «Я – не ваш лікар, тому чекайте, доки той одужає. Бо раптом я вас не так лікуватиму? А я не хочу брати на себе таку відповідальність». І це вже – не вигадана історія.

А оголошений цілодобовий доступ до послуг родинного лікаря – то взагалі речі, уявлення про які не мають ні самі родинні лікарі, ні адміністрації, ні міністерство. І ця проблема є не розв’язаною і досі. І цю проблему учасники нашого дискусійного заходу просто оминули. Макріхіна припустила, що адміністрація мусить якось вживати заходів, але як – не сказала. Решта ж просто промовчали – теж, мабуть, не знали. А ведуча, як завжди, повела захід далі.

 

5. Як на мене, то проблема обрання і зміни родинного лікаря є центральною проблемою, яку треба обговорювати (в тому числі – і на таких заходах). Ніхто не торкався теми шпитальних рад. Схоже, ніхто не здогадується, що закладена сума 370 грн в умовах невпинного зростання інфляції швидко здешевиться до попередніх 240 грн і нижче, а переглядати її ніхто не обіцяв… Проблема поділу 370 грн на мої і не мої з метою отримання хоч якихось гарантій для пацієнта і лікаря з боку адміністрації теж, схоже не є проблемою…

 

Замість післямови

 

Витоком до медичного обслуговування у нових умовах є угода з родинним лікарем під назвою «Декларація про надання медичних послуг». Але ми вже маємо один сумнозвісний суто декларативний документ – Будапештський меморандум. Чи має він хоч якусь силу? Ні, він є нікчемним. Тому, якщо уся ця медична реформа ґрунтується на декларативному документі, то для пересічного українця вона є такою ж самою нікчемною… Але добре, якщо ти сидиш на грантах і просто робиш вигляд відпрацьовування грошей. При цьому «пташку»про проведення обговорення медреформи хтось таки поставив, а гроші, мабуть, поділили.

 

Михайло ЧОРНОБОРОДОВ, громадський діяч. м. Запоріжжя