Майже 30 років тому Україна разом з незалежністю обрала і свій шлях ринкових реформ. З того часу, за словами провладних засобів інформації, в Україні багато що зроблено в плані переводу економіки на ринкові рельси та становлення незалежної держави (приватна власність, роботодавці, гімн, прапор, герб і т.п.)

 

Ще зовсім недавно, наприкінці 1991 року, наші та закордонні експерти одноголосно стверджували, що Україна з її природними ресурсами та людським потенціалом дуже швидко стане найуспішнішою країною пострадянського простору.

Замість суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової держави українці отримали відсутність прав і свобод, свавілля чиновників та розгул криміналітету. А омріяне економічне процвітання на рівні Швейцарії чи Франції обернулось катастрофічним зубожінням населення, розвалом базових галузей народного господарства і непочесним останнім місцем в Європі за рівнем життя (добробут, освіта, охорона здоров’я, особиста безпека, гуманітарні права та свободи тощо.) Тому знову, вже вкотре, доводиться говорити про те, що економіка сьогодні не просто стагнує, а перебуває в процесі реальної деіндустріалізації.

 

Однією з могутніх перешкод на шляху економічного розвитку України були і залишаються антистимули, породжені так і не реформованою за всі ці роки соціальною системою. Її стан в нинішній Україні – це не тільки гальмо економіки, розвитку внутрішнього ринку, але і дике протиріччя з корінним завданням підвищення рівня життя населення.

 

І головною проблемою була і залишається низька, зовсім не європейська, заробітна плата. За її рівнем Україна перебуває на 103-му місці в світі. Нижче Кенії, Брунея, Сальвадора, поруч з Камбоджею чи Угандою. Після сплати податків середня зарплата в Україні – 254 долари США, (Росія – близько 700). Найнижча в світі і мінімальна зарплата – близько 140 доларів на місяць. До того ж заборгованість оплати праці держави перед бюджетною сферою наближується до 2 млрд гривень.

 

Нормально існувати в ринковому господарстві при такому рівні зарплати людям неможливо, бо немає можливості оплачувати житло і комунальні послуги за їх ринковою вартістю, неможливо придбати нове житло, відкласти кошти на пенсії, повноцінно відпочивати, страхувати своє життя та здоров’я…

 

Тому держава, намагаючись хоч якось зняти гостроту соціальних протиріч в суспільстві, не допустити збурення населення, дотує житло, перехресно субсидує комунальні послуги, тягне з бюджету пенсійні виплати, фінансування медицини.

Ні до чого доброго в системі соціальної політики це не призводить. В умовах ринкової економіки коштів на задоволення всіх запитів людей в бюджеті немає. Тому пенсії в Україні виплачують на мізерному рівні, можемо «похвалитись» найнижчим в Європі рівнем фінансування системи охорони здоров’я, житлове і комунальне господарство – на грані розвалу.

 

Спроби держави «задерти» ціни на весь комплекс ЖКГ без врахування реальних доходів населення спричинили рост безнадійних боргів перед постачальниками послуг. Не дивно, що кількість аварій в системі ЖКГ зростає, а населення і далі не в змозі отримати життєво необхідні послуги, зокрема, опалення. Станом на 2018 рік майже чверть населення України припинила оплачувати послуги ЖКГ, заборгованість перевищила 40 млрд гривень.

 

До того ж сьогодні комунальні платежі «пожирають» більше 70% доходів громадян України. Це найвищий показник не тільки в Європі, а й серед країн пострадянського простору. Такий стан справ призводить, з одного боку, до неухильного скорочення платоспроможного попиту населення, в тому числі на внутрішньому ринку, сповільнюючи зростання економіки, а з другого – викликає масове соціальне невдоволення людей.

 

Адже ще необхідно віднайти кошти на дуже недешеві медицину та освіту, харчування та одяг, побутові послуги...

Якщо взяти до відома, що всі послуги і товари економічно обґрунтовані в своїх затратах, то вихід один і він очевидний: необхідно поступово і неухильно підвищувати розмір зарплати, що призведе до росту всіх інших грошових доходів: пенсій, стипендій, соціальних виплат, передбачених українським законодавством. Заклики владних чиновників «прикрутити кран», обмежити споживання і т.п., жодного відношення до ринкових трансформацій в галузі соціальної сфери не мають.

Головне ж, останнім часом усе очевиднішими стають негативні наслідки такого стану соціальної сфери для базових галузей економіки.

 

Справа в тому, що держава все більше коштів відволікає на низькоефективну «соціалку», змушуючи промислові підприємства, сферу послуг платити високу суму соціальних відрахувань та податків.Таким чином, зменшується сума нарахованих коштів для зарплати. До того ж в умовній одиниці затрат на виробництво та надання послуг домінує не зарплата, як в Європі, а плата за енергоносії, ті ж податки та платежі, амортизаційні відрахування тощо. Низька зарплата неминуче веде до низької продуктивності праці, до зниження трудової активності та ініціативності працівників. Як наслідок – падіння обсягів ВВП на душу населення.

 

За даними Всесвітнього банку та МВФ, аби догнати за рівнем ВВП такі країни як Польща чи Угорщина, Україні потрібні десятки років. Для порівняння: 8 тисяч доларів в Україні і 13 тисяч в Перу, 20 тисяч в Аргентині та Болгарії і 26 тисяч доларів в Росії. Показники ВВП України близькі до показників Гватемали, Конго, Бутана... Такий стан справ зрозумілий. Адже низька зарплата не може стимулювати підприємства підвищувати продуктивність праці. Низькою залишається і мотивація працівників.До речі, з низької зарплати сплачуються і низькі податки – фінансова основа життєдіяльності регіонів. Зате, як вже зазначалось, неухильно ростуть податки з бізнесу, що закриває йому шлях до розвитку, обумовлює переведення господарської діяльності в тінь, виведення коштів за кордон.

 

Зрозуміло, що соціальна сфера потребує термінових корінних змін. Необхідне реформування пенсійної системи, фінансування системи охорони здоров’я та освіти, потрібно нарешті розпочати реформування сфери житлово-комунального господарства. Всі напрямки соціальної сфери повинні реформуватись в комплексі, не ізольовано. Суспільство очікує вирішення багатьох корінних завдань розвитку соціальної сфери.Головне – низька зарплата, котра не стимулює економічний ріст, і досі перебуває поза рамками реформування.Реформа заробітної плати, як основного джерела добробуту людей в ринковому суспільстві, має бути в центрі всієї системи соціальної сфери. Всі інші реформи необхідно долучити до окремих етапів реформування системи оплати праці.

 

Так, слід негайно визначитись із схемою поетапного підвищення середньої зарплати. Поетапність необхідна, аби поєднати реформування оплати праці з реформами в різних секторах соціальної сфери, а також із змінами в бюджетній та податковій політиці держави.

 

Досягнення ринкового рівня і ринкової структури грошових доходів населення дозволить зняти зайвий вантаж з держбюджету, зменшити податки з підприємств і організацій, сприятиме розвитку бізнесу і виведення його з тіні.

 

Для того, щоб спонукати приватний сектор до росту зарплат найманих працівників, держава повинна підвищити розмір оплати праці, пенсій і стипендій, соціальної допомоги у всій державній, бюджетній сфері. Одночасно як великий акціонер держава доводить своє рішення на акціонерних зборах, проводить свою політику там, де в нього значна частка акцій. Необхідно також підвищити розмір обов’язкової мінімальної зарплати, аби підтягнути її до середньої, при співвідношенні 4:1.

 

Крім того, слід зафіксувати мінімальну зарплату в розрахунку на одну годину (почасова оплата). Видається, що підвищення мінімуму заробітної плати разом із введенням жорсткого контролю з боку держави і громадських організацій за його дотриманням, повинно спонукати приватний сектор підтягнути заробітки своїх працівників, нехай навіть на невелику величину.

До того ж – пропоновані шляхи реформування зарплат і грошових доходів дадуть змогу скоротити розрив між бідними і заможними громадянами приблизно в 1,5–2 рази, що сприятиме гармонізації соціально-політичних відносин в суспільстві.

Аби не допустити росту собівартості продукції, падіння прибутковості, необхідно синхронізувати в часі ріст собівартості і скорочення податків. Адже при підвищенні зарплати населення візьме на себе нові видатки до бюджету, виростуть податки (в першу чергу для заможних громадян), частка оплата праці і доходів вийде з тіні, знизиться соціальний податок.

 

Крім того, держава повинна мати на увазі необхідність реагування на неминучі процеси скорочення працівників, котрих буде невигідно утримувати в умовах росту зарплати. Досягнути мінімізації негативних соціальних наслідків реформування системи оплати праці найкраще через стимуляцію малого і середнього бізнесу, котрий поки що не розвинутий як слід.

 

Таким чином, комплекс соціальних реформ розширить економічну свободу населення, понизить залежність громадян від державних дотацій, державою виплачуваних жебрацьких пенсій і страховок. Люди з підвищенням оплати праці отримають потужні стимули заробляти ще більше за рахунок власної високопродуктивної праці.

 

Значно підвищиться сталість і гарантованість життя, що буде забезпечуватися постійно зростаючими сумами на персональних рахунках громадян. Користуючись нагодою, хочу від щирого серця привітати усіх жінок з прекрасним весняним святом 8 Березня. Справжнього жіночого щастя всім вам, краси та молодості, здоров’я та сімейного благополуччя!

 

Ярослав Сухий, народний депутат України III–VII скликань