«Глянь, какую курточку отхватил. Почти не ношенную…» – похвастался знакомый и, будто оправдываясь, печально добавил: «Разве можем мы со старухой на свои пенсии что-то новое купить?»
Кто последний в очереди на… выезд?
А что было ему ответить, коли сами давно прибарахляемся в «секонд хендах»? Ведь, по данным социологов, у четырёх из пяти украинских семей более половины домашних бюджетов уходит на питание (в Западной Европе – 10-15%). Прибавьте сюда жизненно важную коммуналку, «урезающую» доходы ещё на треть (у западноевропейцев – не более 10%). И это, заметьте, ДО вводимого МНОГОКРАТНОГО повышения тарифов на ЖКХ, которого никакими субсидиями не перекрыть. Уже не говоря о стремительном скачке цен на ВСЕ товары и услуги, «завязанные» на стоимости энергоносителей, а также обвальный курс втрое «отощавшей» гривни. Голова кругом идёт! Словом, подобно абсолютному большинству «ушедших на заслуженный отдых» сограждан, существуем по принципу трёх «Д»: донашиваем, доедаем, доживаем… И, впрямь, «среднестатистические» пенсии в валютном исчислении скатились до 60 «баксов», что немногим превышает международно признанную черту физического выживания – полтора доллара в сутки на человека. Да и работающим землякам не намного вольготнее на зарплаты, равноценные 140 «зелёным», что впятеро меньше, чем у бывших «союзян»-латышей, вшестеро – нежели у экс-«братьев по соцлагерю»-поляков и аж в тридцать раз – побеждённых нами 70 лет тому немцев. Согласитесь: грустный юбилей отчей воинской доблести при полном провале на социально-экономическом «фронте»… Вот и множатся среди победителей (точнее, уже их внуков и правнуков) норовящие удрать из бедолашной неньки, скатившейся по уровню жизни до стран-изгоев. А из насиженных мест бегут не только крысы, почуявшие неладное на корабле…
Силова чи мізкова атака?
Кому ж тоді реалізовувати гордовиту рубрику «Україна – велика країна» з вітчизняного радіоканалу «Ера ФМ»? Взагалі, парадокс: чим безрадісніше, тривожніше дійсність, тим гучніше лунає на медійних ефірах бучнослів’я щодо «безпрецедентної величі» нашого родоводу, котрий, мовляв, став основою ледь не всієї європейської цивілізації. Їй-бо, мені, українцю з добрим козацьким корінням, геть соромно і прикро за подібну профанацію високого почуття патріотизму та національної гідності. Адже СПРАВЖНЮ любов до дідизни слід носити не на язиці, а в серці, щоденно доводячи реальними справами ВЛАСНУ нерозривність зі славними традиціями пращурів. Та ще – боронити Батьківщину не лише силою зброї, а й розуму, вміння знаходити розв’язки найзаплутаніших, найдраматичніших суспільних вузлів на кшталт кримсько-донбаського… То чому б нам, земляки-запорожці, зважаючи на свій прифронтовий статус, не зініціювати всеукраїнський або й міжнародний громадський форум з державно важливих гризот? Скажімо, «Поганий мир чи хороша війна?», «Український вибір: поле бою чи міст співробітництва Заходу зі Сходом?», «З ким дружити – нелюбими близькими сусідами чи шанованими далекими родичами?», «Як поєднати регіональні та загальнодержавні пріоритети?», «Ми – новороси чи староукраїнці?», «Коли місцевий патріотизм перероджується в державну зраду?», «Хто виграє війну – боєць чи миротворець?» тощо. Думається, подібна «мізкова атака» на першопричини родинних негараздів принесла б не менше користі, аніж потужна військова операція…
Юрій СКИБА
Комментарии:
нет комментариев